Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 26.

"Назад — нікуди"

Фіорд Ярба з’явився не одразу. Ми ще довго пливли, розсікаючи зелені хвилі під сірим небом, і лише легка зміна ритму руху драккара — наче він видихнув — підказала мені: берег близько.

Я стояла на палубі, загорнута в плащ, і вже в сотий раз намагалася розкласти по поличках усе те, що тепер називалося моїм життям.

Далекий XXI століття, Воскресенськ, кава на виніс, мамина котлета у контейнері та маршрутка, в якій вічно ламається термінал — все це ніби сталося з кимось іншим.

А тепер ось я, вікінгський драккар, суворий чоловік поруч і серце, що ниючи мовчить, хоча, здавалося б, мало би співати.

Ні, я була щаслива. Усередині — тихе, гаряче світло. Він був поруч. Він обрав мене. Він сказав, що я — «у його планах».

І наче це мало би гріти, але… яка ж я дурепа, якщо чекаю романтики від чоловіка, який вміє зрубувати голови з такою ж легкістю, як я — часник на дошці.

Ґлейв сидів біля носа корабля, як завжди — кам’яний. Ні погляду, ні натяку на те, що між нами сталося щось… ну… значуще. Я, значить, тепер його «дружина», мітка сяє, зорі знають, що ще відбулося, а він — мовчить.

А я? Я металася всередині, як птах у клітці. Як мені тепер повернутися? Повернутися — це зрадити. Залишитися — це втратити себе. Я — посередині. Між світами. Між жінкою і привидом. Між Мією і… не знаю ким.

Я віддалася йому. Добровільно. Жадібно. З пристрастю, якої навіть у фантазіях не знала. І що тепер? Що означає для нього цей обряд? Що означаю я?
Він не сказав: «Я тебе люблю». Не прошепотів нічого ніжного. Лише: «Ти цілком вписуєшся в мої плани».

Ну дякую, великий стратег. Я не план, я — людина! Хоча, здається, він це ще не збагнув.

Я озирнулася на берег. І серце тьохнуло. Ярба. Вузький фіорд із крутими берегами, мов паща звіра. Здавалося, він сам знав: сюди привозять не просто гостей, а тих, кого вже зв’язала доля. І вороття немає.

І разом із цим пейзажем у мені прокинулося щось… тривожне. Зараз я зійду з драккара, і мене зустрінуть. Дарина — з її тривожними очима. Наїна — мудра, всевидюща. А ще… Тільда. Та, що дивилася на мене, як на бур’ян у своєму саду. І що тепер буде з нею?

Я хотіла сховатися. Забитися в кут каюти. Розчинитися в повітрі. Але ні. Я мала вийти — з обличчям дружини ярла. Холодною, гордою. Хоча всередині все тремтіло.

Раптом я відчула його погляд. Повільний, лінивий, як у хижака, що знає: здобич і так нікуди не дінеться. Він підійшов до мене, не кажучи ні слова, простягнув руку — і допоміг зійти з драккара.

Я зашарілася. До коріння волосся. Як дівчисько. Та чому він так діє на мене, навіть просто подаючи руку?

Причал зустрів нас гамором голосів. Люди скупчилися — чоловіки, жінки, діти. Хтось показував на мене. Хтось перешіптувався. Я почувалася так, ніби опинилася під мікроскопом. Не те щоб я боялася уваги, але зараз — хотілося провалитися крізь дошки причалу.

І ось крізь натовп до мене кинулася Дарина.

Ніби вічність минула, а не кілька днів. Обійняла міцно, притислася до плеча, щось шепотіла — і я раптом зрозуміла, як сильно сумувала. Як тужила за її теплом, за її простими словами, за відчуттям бодай якоїсь нормальності.
— Ти жива… ти жива, дурненька моя, я вже думала, тебе вбили, або наш ярл тебе зачарував… чи з’їв…

Я засміялася — занадто гучно, занадто натягнуто. Всередині тремтіло, але я стиснулася в кулак. Жодної слабкості. Тільки вперед.
— Ще не з’їв. Поки що тільки маринує, — пирхнула я, озираючись у бік Ґлейва.

Той вже розмовляв із воїнами, небрежно роздавав вказівки, мов на ринку вибирав жирніші щі.

Дарина відсторонилася й пильно глянула на мене, примружившись.
— Ти змінилася.

Я хотіла сказати: «Та невже?», але не змогла. Бо й справді змінилася. Я — інша. Усередині мене пливло щось темне, мов чорнило у воді. Я відчувала, як магія торкається нутра, як мітка гріється під шкірою. Це місце знало мене. І я знала: звідси не тікають.

Лонгхаус зустрів нас глухою тишею і запахом кіптяви. Наїна стояла біля вогнища, ніби знала — відчула наперед, що ми ось-ось увійдемо. Її очі метнулися від мого пом’ятого вигляду до суворого обличчя Ґлейва. Жодної емоції він не виказав. Все так само — кам’яна брила, непідвладна ані часу, ані почуттям.

— Де ти була, дівчинко моя? Що сталося? — Наїна першою порушила мовчанку, але говорила не до мене, а до нього. — Ми думали, що тебе вбили!

Ґлейв не став ходити навкруги:
— Її викрали. Тільда. І її батько. Вони давно були у змові з работорговцями. Вивезли Мію до порту, зв’язали, сховали на кораблі. Я знайшов. Убив кількох і повернувся з нею.

Наїна поблідла. Я стояла, опустивши голову, і відчувала, як сором повзе по шкірі, хоч і знала — я не винна. Він продовжив:

— Ми перевірили папери, перехопили листування. Весь цей час вони були в нас під носом. Сарда ми вважали майстром, старійшиною… Але він торгував людьми. Давно. І Тільда знала. Участь брала.

— А вона? — Наїна трохи кивнула в мій бік, потім знову глянула на Ґлейва. — З нею… щось сталося?

Він не здригнувся:
— Вона жива. Я повернув її. Вона більше не в небезпеці.

Наїна кивнула, але, відчуваючи бурю в собі, підійшла ближче:
— Ми збираємося на тинг? Люди вже перешіптуються. Чекають.

— Сьогодні. Я сам усе оголошу. Хай знають, ким були їхні сусіди.

Ґлейв кивнув мені:
— Залишайся з Наїною. Мені треба зібрати старійшин.

Він зник у димному проході, не озирнувшись. А я залишилася в тиші, від якої хотілося сховатися під ведмежу шкуру.

Наїна підійшла до мене й, мов мати, торкнулася моєї щоки:
— Ти… змінилася. Що між вами?

Я опустила очі, зім’ято знизала плечима:
— Він врятував мене. А потім… ми були поруч. Дуже поруч. І потім він сказав… Наїно, він сказав: «Ти цілком вписуєшся в мої плани».

Наїна звела брови:
— Після? Після близькості?

— Прямо в обличчя! — Я кинулася до лавки, плюхнулася на неї, затиснувши голову в долонях. — Наче я — шматочок пазлу! Не жінка. Не душа. План.