Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Коли філармонія знову ожила — не як концертна зала, а як дім для тих, хто шукав звуку свого серця, — це не залишилося непоміченим. Спершу — у доброму сенсі: до них почали звертатися молоді музиканти з сусідніх сіл, навіть з райцентру. Але згодом — і в іншому.

Одного ранку до філармонії прийшов чиновник із райвідділу культури. У костюмі, не до місцевого болота, з портфелем, що скрипів при кожному русі, він виглядав так, ніби щойно зійшов зі сцени поганої вистави.

— Доброго дня, — сухо сказав він, дивлячись на Андрія крізь окуляри. — Ви тут відповідаєте за цей... заклад?

Андрій підійшов, чемно потис руку.

— Ми з пані Мартою координуємо роботу філармонії. Щось сталося?

— Власне, так. — Чиновник дістав з портфеля кілька паперів. — До нас надійшла скарга. Анонімна. Стверджують, що в цьому закладі відбувається діяльність, яка не відповідає статусу державної установи.

— Тобто?

— Використання приміщення не за призначенням. Незареєстровані гуртки. Відсутність дозволу на навчальну діяльність. А також… — чиновник зупинився, зробив паузу, — натяки на певні моральні порушення.

Андрій відчув, як усередині щось стискається. Моральні порушення? У місці, де діти знову почали посміхатись? Де люди вперше за роки наважились заспівати?

— Це ж просто музика, — сказав Андрій. — Ми не заробляємо. Ми не влаштовуємо шоу. Ми...

— Закон — це закон, — перебив чиновник. — І навіть якщо ваші наміри були щирими, форма — має значення.

Того вечора Андрій розповів про все Марті. Вона слухала мовчки. Її погляд — напружений, як струна, яка от-от лусне.

— Хтось не хоче, щоб ми звучали, — сказала вона. — Хтось боїться того, що ми повертаємо людям.

— Тиша — зручніша для влади, — відповів він. — А фуги, в яких зливаються голоси, — це небезпека. Бо це спільність.

Наступні дні були важкими. До філармонії приходили з перевірками. Запитували про дозволи, протоколи, списки. Деякі батьки почали вагатися — чи варто далі приводити дітей.

Але були й ті, хто стояв пліч-о-пліч. Старий вчитель, що навчав тут у 80-х, написав відкритий лист. Дівчина з району, яку філармонія врятувала від депресії, публічно розповіла свою історію. І люди почали говорити — голосніше.

Філармонія не закрилася. Але нависла загроза. І в цій атмосфері напруги Андрій грав усе сильніше. В кожному його акорді звучала лють. Печаль. Протест. Це були фуги — але зрадливі. Бо кожен голос у них ніс біль, який хтось хотів змусити замовкнути.

А Марта? Вона грала поруч. Але кожного разу — тихіше. Її страх не був у звуці. Він був у майбутньому. У тому, що музика знову може стати жертвою системи.

Але коли їхня музика згасала — село замовкало з нею.

І тоді вони зрозуміли: поки грають — живуть. А поки живуть — не скорились.