Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Вечори стали довшими, холоднішими, і водночас — важчими. Світло у філармонії тепер палало не для натхнення, а щоб не здатися тіні. У коридорах розвішували плакати із запрошеннями на безкоштовні заняття, а в кабінеті на дошці з’являлись все нові списки охочих — дорослих і дітей. Але серце філармонії билося з перебоями.

Андрій проводив більшість вечорів у залі. Сам. Сидячи за роялем, із сутінками за плечима й лампою, що тріпотіла, ніби ось-ось згасне. Його пальці не шукали краси. Вони вигризали правду.

Кожен акорд був гострим. Жорстким. Не від болю — з болю. Бо сільська система, яка досі не розуміла музики, тепер намагалася зупинити її. Під приводом порядку. Регламенту. “Моральної безпеки”.

І кожен такий удар клавіш був його мовчазною відповіддю: «Я не здамся».

Марта знала, що він там. Іноді сиділа у сусідньому кабінеті, слухаючи крізь двері. Вона чула все — лють, розпач, страх, самотність. Але не заходила. Бо не знала, як увійти в цю музику, яка більше нагадувала крик.

Андрій не просив її бути поруч. Але його мелодії благали.

Одна ніч видалась особливо тяжкою. Він грав так, ніби клавіші — це його вороги. Мелодія перетворилась на бурю. Метроном розбився об підлогу. Пальці дряпали звук, не вибудовували його. І в самій середині того шаленства він нарешті — зупинився.

Тиша.

І тоді — обережний крок. Двері прочинились.

Марта.

— Ти себе знищиш, — прошепотіла. — Це вже не музика. Це — самоґвалт.

— А що мені робити? — зірвався він. — Я не можу більше слухати, як усе, що ми будували, хочуть розчавити на бюрократичному папері!

— Але ж ми не одні! — вигукнула вона. — У нас є люди. Є діти. Є ті, хто вже не мовчить. Хіба цього недостатньо?

— Ні, — прошепотів. — Бо я відчуваю себе знову тим хлопчиком, якого батько не слухав. Я знову стукаю у двері. Але тепер — це двері системи.

Вона підійшла ближче, сіла поруч.

— Тоді не бий. Грай.

— Але я не знаю, як.

Вона торкнулася клавіш.

— Почни з болю. Але не знищуй себе ним. Пиши його. Назви. Дозволь йому звучати. Але не правити.

І вони почали.

Нову п’єсу.

У кожному такті був біль. Але не як зброя. А як правда. Не як крик. А як хроніка.

Того вечора Марта вперше знову почула свого Андрія. Не зруйнованого. А — відновленого. Через звук. Через неї.

І він грав далі. Поки біль не став музикою.