Читати книгу - "День гніву"

— Міри не мають, ніколи не мають міри, — сказав Хмельницький, — а я попускаю, тільки тих німців за злодійство прикую, прикую… Вони собі гадають, що тут їм воля, це не цісарство, пам’ятаєш, мості Перебийносе, війти і бургомістри закидали позвами генералів за мародерство?..

— Тут хіба до пана Бога підеш з позвом, — заскреготів верхівець, званий Перебийносом, — і Варшава звідси далеко, й трибунали ще далі…

— А король, — і Хмельницький обернувся в сідлі до значних — своїх панцерних, ця думка, видно, його глодала ввесь час, — коли правда у тому, вічная пам’ять Володиславові, добрий король, добрий воїн…

— Знав, коли вмерти, мості старший, — знов засміявся Перебийніс, і вітрець заіграв його скрипучим голосом, — тепер, мості старший, сумління чисте, зовсім чисте у тебе…

Вони рушили далі, за ними значні барвною блискучою купою, а Корсак побачив свічіння жовтих іскорок, цілих іскристих хмар над полем, у повітрі — може, це мухи, комарі, тремтіння крилець — війнуло димом, згаром, їдким згаром мокролисту.

Він чортів за хвоста ловить… Диявол сам… Сірка на устах… І Перебийніс, ще в Заславі говорили про нього — розбійники, хами, але вперве за весь час, як чорна утома, як прагнення тільки спати, тільки не чути, повзма-повзма до тімені, до середини черепа — розкололось… ще нагадав фратра… Україна… вічне Марсове поле…

І ще тупіше вдарило долото в перенісся. Тоді все заслала темінь.

23

— Не відступ, а розгром, Kots Leichnahm, — пив Франкгайм з командою кватерни, частував полонених затяжців з гетьманського корпусу. Затяжці — голландці й шкоти, аркебузна й пікінерська піхота — не встигли й попасти в діло, Перебийносові зайняли їх в ліску, так і попросили пардону.

А ніякові посоловілі лиця розбирав хміль. І валили в шатра реєстрові панцерні, сам Мрозовицький випив ведмедика, хвацький кумпан, пив не відриваючись, обтер чорні вуса рукавом, самі бачили: розсікав надвоє гусарів, кришив панцері.

— Папенгаймці ні з ким не рівнялись, — кричав Ґрумбах, — але ці козацькі кірасієри заженуть папенгаймців під стіл.

Франкгайм веселів.

— Страдіотів і хорватів не терпів я, то тільки гусакам голову крутити, банда, лярони, а козаки в полі — тільки жити, не вмирати… — і клепнув п’ятірнею короткого голландського капітана.

— Перейдете під нашого префекта, камрати, всі перейдете, як один, тут вам честь і любо йти під орлом, а не під зайцями, Матер Деї, ще й жолду не платять, гунцвоти… А хто з вас Кіттуса Скоттуса знає, чвалаї?..

Ті з Ебердіна, з реґіменту Чорного Лева, пам’ятали ритмайстра Кіттуса Скоттуса з перебитим носом, ходили з ним під Брайзґав і били цісарців — ця рапіра добре креше. Пропав давно без вісті.

— Тут він, гемон, тільки дивись на нього — із мужиків, із голоти пікінерів зробив, аж любо.

— Мості Мрозовицький, ще одного!..

— За кватерну, що не відстає!..

— За Хмельницького-префекта!

І шатро зривали крики, брязк панцерних наручнів, коли воїни вдаряли кубками об столи. Не встигала наливати чортова циганка, червоніла в панських кармазинах і фалюндишах. А вівати підхопили затяжці, лежали коло вогнищ: віват Хмельницький…

— Beati pacifici!.. — крикнув мішмафам, гансам Мрозовицький і вступив у стрем’я. Як зайняв оком, палахкотіли костри, хвилювався обоз. Хлоп’я підбігло до нього, русяве, з блакиттю, що темніла в очах.

— Мості реґіментарю, прошусь у Корсунський…

І молитовно зложив руки. Мрозовицький клепнув коня, нагнувся, із-за гулу не чув добре.

— Ти чий такий будеш, хлопче?

— Симеон Збаразький, реґіментарю, тут мене Семенком кличуть…

— Князя Збаразького?..

— Молодший син, реґіментарю…

Лице Мрозовицького, що було спохмурніле, виясніло.

— Як же ти тут? Таж твій брат Юрій…

— Що мені по браттях, — сказало гнівно хлоп’я, — я не їхній…

Мрозовицький нагадав собі Львів, попелястий кучер княжни Петронеллі… В сутінку склепіння постать ченця, неспокійну полумінь його очей… Брат Домінік, в світі — Юрій Збаразький… Суперник… Леліяв відомсту, таївся перевертень, своєї нації зрікся… Де він тепер?..

І хлоп’я бігло поруч коня, розповідало: це він ще з одним, з Максимом, дві гармати відбив від гетьманських, самі удвох із самопалів гатили, а челядь утекла.

— В Стеблівську сотню, а там розберем…

Ревіли бики, горіло з богуславського боку, все небо над обозом палало — і від згарі, що летіла чорна, гнана вітром, і від сонця на схилі.

— Beaei pacifici!..

Мрозовицький поскакав здовж кострів, повз полонених, беззбройних шкотів, і ці велети, беручи його за префекта, підводились, мов дуби, салютували. А там повідь козацької навали, що ближче палання неба, тягнули вози з добром, вели кварцяних і безкінних гусарів з погнутими панцерами, кульгаючих, насуплених, — татарва чигала на них, принишкла, хижаки-крогульці. Бешкетувала й чернь.

— За ребро й на гак!

— Колом у потилицю!..

— Колом, щоб не зойкнув, панський брат!..

Мрозовицький смальнув плазом шаблі одного, другого — чернь подалася. Вишкірив снігові зуби, нашошорився, чуб вилетів з-під шапки.

— Дейнека, драбуга — то полоненого напастувати?..

І козаки, йшовши за ним, довбнями, киями, списами розганяли роз’юшене хлопство.

Ремствувало:

— Нас, поганські сини, то б до заліза вели!..

— Руки рубали б!.. Ого, нас у полоні не шкодували б!

Вовгура, махновський війт, кривоокий з-під Полонного, грозив кулями.

— А вас, чакалок, на груші повішу!

Крикнув Мрозовицький:

— Ти, різуне, на війні з чесним лицарством, а не в корчмі!..

І відступили перед ним, наїздив на них конем, порікували, ремствували, але не сміли.

Крикнув котрийсь:

— Хмель їде!..

І, відкинувшись уже від бранців, а ті збились темною купою, рушили всі, потоком поплили, давлячись, викидаючи шапки, шлики, шишаки.

— Хмель — батько наш!..

Де їхав, не здолали верхівці відсаджувати юрбу. Бігли, чіплялись за стремена, падали в землю, зривались, знов бігли, а інші палили вгору з пищалів, підіймали списи, трясли мушкетами.

— Хмелю — наш Хме-е-елю!

— Ото слава-а-а!

— Сла-ва-а-а!..

Шкутильгав шилохвостий піп, підбігав з шабелькою сурмач босоніж, а поліщук з ковтуном вже не зачиняв рота, так і застиг у крику, в шалі — а-а-а!..

Коси скреготіли, вдаряючись об бердиші, дзвякали шаблі, хтось кинув панську шубу коневі під ноги, й кожен, хто що мав — опанчу, соболі, делію, кармазинну кирею, шпурляв під ноги аргамакові.

— Вікторія! Вікторія!..

Запорозькі ряди віватували пишніше. На конях сидячи, басуючи кіньми, підкидали шапки дзвінкі ряди, панцері грали в червені, вилітали шаблі.

— На Полонне, Хмелю!..

— На собачі гнізда, пане наш, веди!..

Запорожці чорніли, як орли в рядах.

А Хмельницький сердито, не слухаючи криків, нагнувшись над гривою, не спиняючись, важко мчав до дубків, де розіп’ято шатра старшини.

З-за плеча, оглянувшись, бачив хмуре лице Кричевського, розсміяне, красиве Ґанджі, вісп’ясте Яненка, чорне Перебийносове, вихудле Виговського, Богуна — то виринали, то щезали в