Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Ще за хвилину я дістався берега, поринув у ніч, під деревами ще густішу, поєднався в тій ночі зі змовницькою тишею.

У колонії Бамбола-Брагаманка над усім місцевим людом владарював губернатор. Його офіцерам і службовцям з переляку забивало дух, коли він зволив звернути на них увагу.

Набагато нижче від цієї військово-урядовчої аристократії стояли комерсанти, що, здавалось, крали і процвітали куди успішніше, ніж у метрополії. Жоден кокосовий горіх, жодне арахісове зернятко не уникали їхніх захланних пазурів. Але службовці, з роками виснажившись та набравшись хвороб, починали дедалі краще розуміти, що їх таки добряче надурили, завізши аж сюди та даючи, по суті, тільки нові нашивки, формуляри, які треба заповнити, і майже нічого не платячи. Через те вони скоса позирали на комерсантів. Натомість військові, ще тупіші за два попередні прошарки, ніяк не могли нажертися колоніальної слави, а щоб вона не урвалась — ковтали силу хіни та довжелезні статути.

Цілком зрозуміло, що люди, ввесь час чекаючи, поки впаде стовпчик термометра, несамохіть дедалі більше паскудились. Між військовими й адміністрацією, між адміністрацією та комерсантами, між тими верствами, що тимчасово об'єднались, і третьою верствою, між білими та чорними й, нарешті, між самими неграми тривала безкінечна й безглузда індавідуальна або й колективна ворожнеча. Отож нечисленні завзяті натури, яким пощастило уникнути малярії, спраги та сонця, ставали жертвами такої ядучої й запеклої ненависти, що чимало їх просто здихало, отруївшись, немов скорпіони, власною отрутою.

Проте всю цю вірулентну анархію поліція тримала в надійних рамках, наче раків у кошику. Службовці марно бризкали слиною, губернатор, аби насадити в колонії послух, набирав на службу стількох озброєних найманців, скількох потребував, бо злидні тисячами виганяли на узбережжя переможених комерцією зубожілих негрів, що шукали бодай якоїсь поживи. Тим рекрутам утовкмачували, яким саме способом вони мають право вшановувати губернатора. Губернатор, здається, вивішував на своєму мундирі все золото, яке мав у скарбниці, й, осяяний сонцем, обертався на чудернацьку постать-страховисько, що й уявити годі.

Губернатор щороку їздив у Віші й читав тільки «Урядового вісника». Не один службовець плекав надію, що губернатор коли-небудь таки переспить із його дружиною, проте той не любив жіноцтва. Він узагалі нічого не любив. Під час кожної нової епідемії жовтої пропасниці губернатор дивом виживав, тоді як чимало людей, що бажали йому смерти, дохли, мов мухи.

Розповідали, нібито на свято чотирнадцятого липня, коли губернатор гарцював серед тубільної кінноти своєї гвардії попереду величезного прапора, один сержант, якого, безперечно, спонукала пропасниця, кинувся йому навперейми й закричав: «Назад, проклятий рогоносцю!» Губернатор, здається, був украй приголомшений цим своєрідним замахом, що, зрештою, так і зостався незбагненним.

У тропіках важко нормально сприймати людей і довкілля, бо все надто яскраво мерехтить, кожна річ і барва немов закипає. Бляшанка з-під сардин на вулиці опівдні розсипається стількома сліпучими променями, що можна попекти собі очі. Отже, слід стерегтися. В колоніях нема жодної нормальної людини, самі істерики, і мало-помалу все тамтешнє життя теж стає істеричним. Воно трохи стерпніше тільки тоді, коли западає ніч, але й темряву майже зразу захоплюють цілі рої москітів, нависаючи густим хмаровинням. Урятуватися від них — справжній подвиг самозбереження. Удень тебе пряжать, уночі їдять — точиться безмовна безперервна війна.

Коли в хижі, де ти притулився і де можна вільніше дихати, стане нарешті тихо, за хижу беруться терміти; паскудні комахи роблять свою одвічну роботу: підточують палі, на яких тримається твоє житло. Якби нате зрадливе мереживо налетів торнадо, зразу позникали б цілі вулиці.

Фор-Ґоно, місто між морем і лісом, де я опинився, правило за столицю Браґаманки. Тут аж ніяк не бракувало таких неодмінних атрибутів, як банки, борделі, кав'ярні, столики на тротуарах і навіть рекрутське бюро; справжня маленька метрополія. Та не забудьмо, що був іще парк Федерб і бульвар Бюжо для прогулянок, а також низка блискучих споруд серед узбережних скель, де кишіло червою; скелі були зачовгані не одним поколінням завзятих службовців та податкових агентів.

Близько п 'ятої години пополудні на чарку аперитиву чи лікеру збиралися невдоволені вояки: саме тоді, як я приїхав, на ці напої зросли ціни. Ціла пияцька делегація ходила до губернатора з петицією заборонити шинкарям піднімати ціни на полинівку і смородинівку. Як послухати декого з завсідників шинків та кав'ярень, наші колонізаційні успіхи дедалі занепадають через лід. Коли в колоніях уперше з'явився лід, це засвідчило, що колонізатори позбуваються мужности. Відтоді посланець метрополії став невільником своєї звичної горілки з крижинками і розучився долати клімат самим стоїцизмом. Адже, зауважмо принагідно, Федерб, Стенлі, Маршан мріяли тільки про пиво, вино й теплу каламутну воду, яку, не нарікаючи, пили роками. А в цьому й суть. Саме так і втрачають колонії.

У затінку пальм, що виклично буяли вздовж вулиць, контрастуючи з благенькими хижками, я ще й не про те дізнався. Тільки дика, незвичайно пишна зелень не дозволяла тим місцям скидатись на якісь далекі від центру паризькі квартали. Коли надходила ніч у хмарах метушливих, нашпигованих жовтою пропасницею москітів, вас з усіх боків обсідали тубільці. Величезний гурт суданок пропонував перехожим усе добро, що містилось у них під стегенними пов'язками. За вельми помірковану ціну можна було на годину чи дві найняти цілий дівчачий виводок. Я б залюбки мандрував від поцьки до поцьки, але врешті був змушений пошукати бодай якоїсь роботи.

Мені сказали, директор компанії «Пордюр'єр» з Малого Того шукає службовця для роботи на факторії в джунглях. Я не гаючись запропонував йому свої некваліфіковані, зате ревні послуги, але директор прийняв мене вкрай нелюб'язно. Цей маніяк — назвімо його цим справжнім ім'ям — жив неподалік від губернаторського палацу в курені з бадилля й листя, що на високих палях мов зривавсь угору. Навіть не глянувши на мене, директор став грубо мене розпитувати. Заспокоївся, тільки почувши мої цілком простодушні відповіді, тоді його зневага стала ніби поблажлива. Проте й далі навіть не запропонував сісти.

— Як видно з ваших паперів, ви трохи знаєте медицину? — спитав він.

Я відповів, що й справді певний час вивчав медицину.

— Тоді це вам придасться! Вип'єте віскі? Я відмовився.

— Запалите цигарку?

Я знову відмовився. Така скромність подивувала його. Він навіть скривився:

— Не люблю службовців, які не п'ють і не курять. Ви, бува, не педераст?.. Ні? А шкода!.. Педерасти крадуть менше за решту, це я з досвіду знаю. Прихиляються до господаря. Зрештою, — прагнув увиразнити свою думку директор, — як на мене, це загальна риса всіх педерастів, їхня перевага… А