Читати книгу - "Астальдо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом поміж Ельдар мов вітер пронеслося одне ім’я. Обернувшись, Фіндекано побачив вуя Феанаро, самотнього, і вбраного в усе чорне. Князь Першого Дому не вдягнув жодної прикраси, не вбрав княжого вінця, на його тонких пальцях не було жодного персня, а розпущене волосся вільно сягало стану. Всім своїм виглядом Феанаро ніби говорив — «я лише підкоряюсь силі».
Вже почали являтись Вишні, прогулюючись схилом у вигляді Ельдар. Фіндекано підійшов вклонитися Володарю Снів, вислухав догану за те, що занедбав заняття і пообіцяв виправитись. Срібний голос сурми прорізав гомін — це Мая Еонве сповіщав про появу Манве та Варди Елентарі, котрі зайняли свої місця на троні володарів, встановленому посеред галявини.
— О, — мовив Вишній Ірмо з несмаком, побачивши біля трону Феанаро, — цей Ельда зовсім не вміє тримати свого духа в спокої. Якщо він хотів бути темною плямою в святковий день — він свого домігся.
— Князю Феанаро, — лагідно озвалася Варда до похмурого митця, — чому ти сам? Де твій батько, Великий Князь Фінве?
— Мій батько, — вимовив Феанаро з деякою зловтіхою, — сказав, що доки над його старшим сином тяжіє присуд вигнанця, і йому невільно вступати до Тіріону, доти він вважатиме себе позбавленим влади і не з’явиться перед своїм народом.
— Що ж, таким є його вибір, — почувся тихий, але владний голос Манве Сулімо, — однак, де ж всі інші Нолдор Першого Дому?
— Ви наказали, Вишній Манве, явитися тільки мені, - холоднокровно відповів Феанаро, — але не всьому Міnya Nosse.
Фіндекано позирнув на свого навчителя, але той, замість обуритись, насмішкувато приглядався до набундюченого Феанаро.
— О, нерозумна особа, — сказав Володар Снів, — дивись уважно, Фіндекано Нолофінвіон, яким не мусить бути правитель. Твій старший родич вже прихитрився зіпсувати Свято Врожаю своїм близьким, зоставивши їх у Форменосі, а тепер намагається роздратувати Повелителя Валар… Справжній правитель мусить вміти і наказувати, і підкорятись, розуміти і бажання нижчих, і волю вищих. Феанаро ж Фінвіон нині розуміє лише себе, і вважає, що його тяжко скривджено. Він не хоче коритись, він хоче тільки наказувати. Від цього може статися біда, і то велика…
— Ми не наказували тобі, князю Феанаро, — знову заговорила Елентарі, - але ми бажаємо примирення між Нолдор. Тут твої брати, з якими ти маєш жити у мирі та згоді. Принаймні — вони цього бажають від серця.
Фіндекано побачив, як до трону, де сиділо подружжя Валар, йде князь Нолофінве, а трохи позаду нього — князь Арафінве. Князь Другого Дому вклонився божественній парі і мовив виразно:
— Я вже пообіцяв примиритись з братом і не міняю свого слова. Я пробачив тобі, Куруфінве, те, що ти загрожував мені зброєю, і не триматиму на тебе зла.
З цими словами Нолофінве простягнув руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, опісля миттєвого вагання, таки стиснув долоню брата, і на його обличчі з’явилася подоба усміху. Більше того, Фіндекано побачив, що його вуй має трохи присоромлений вигляд — майже такий, як Майтімо останнього дня перед їхньою розлукою.
— Я твій напівбрат, — ледь всміхнувся Нолофінве, — але я хочу стати тобі рідним по духу. Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити — ти старший, веди — я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!
— Я почув тебе, — озвався Феанаро ледь чутно, і в голосі його промайнула тінь ніжності, що збереглася від дитячих літ, — хай станеться так…
Фіндекано на все життя запам’ятав цю сцену… Володарі Арди на пишному троні, перед ними — двоє братів, усміхнені, майже щасливі… Арафінве трохи збоку, третій, завжди третій і ніби зайвий, але сповнений погідного спокою. Змішане світло Лауреліни та Тельперіону огортає своїм сяйвом спорожнілий Валмар біля підніжжя Танікветілю, осяває гору ясним сріблясто-золотим сяйвом… Палац Манве виблискує мармуром, святково вбраний натовп, десь лунає спів… Остання хвилина спокою для Нолдор… Останній зблиск дерев…
Темрява впала на Валінор…
Ельдар, пробуджені під світлом зір, та їхні нащадки, прекрасно бачать у темряві. Вони не знають страху перед тьмою, бо їхні очі, пристосовані для життя у сутінках, розріжняють в темряві кольори і, власне кажучи, не потребують світла. Але ця Тьма не була темрявою вічної ночі при блиску зірок. Вона була живою і злобною істотою… І вона була голодна…
Десь у натовпі скрикнула дівчина, заплакала дитина… І тут Фіндекано побачив, як зметнулись до чорного провалля неба сяючі стовпи світла… Почув, як гуком велетенського рогу Валароми збирав своїх мисливців-Маяр Ороме, скоряючись волі буревію, і ім’я буревію було — Манве Сулімо. Як зоряний вузький, мов лезо, промінь, що звався Вардою Елентарі, ковзав гірськими схилами, щось вишукуючи… І знайшов, і спалахнув яскравіше, а поруч закрутився смерч, вказуючи напрям Ороме, який уже осідлав Нагара, його Маяр, та Тулкасу, чий меч палав багряним вогнем… Задвигтіла земля під копитами коней, які несли на собі істот, зовсім не схожих на Ельдар, та, власне, і коні ті вже не були конями… Не землею — повітрям мчали вони, і зблиск підків на хвилю вихоплював з темряви лиця заціпенілих Нолдор та Ваніяр. І грізний рев Валароми лунав над землею Валінору, а в чорному небі не було видно навіть зірок.
Ірмо зник тоді, коли запала темрява. Фіндекано намагався розшукати поглядом рідних, але його нічний зір чомусь не діяв в цій незвичній тьмі. Все далі й далі ревіла Валарома, і раптом замовкла, неначе захлинувшись, і тиша, що настала по тому, була страшнішою за темряву.
— Фіндекано, — голос брата Турондо був хрипким і напруженим, — Фіндекано, це ти?
— Я, брате…
— Що сталося?
— Не знаю… Біда…
— Ти не бачив Еленве з малою? Я тільки відійшов взяти для них напою на терасі палацу…
— Ні, брате… Але не хвилюйся — ніхто не постраждав…
— Можу посперечатися, що все це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.