Читати книгу - "Останнє бажання"

— Я знаю! — відгукнувся Геральт. Падаючий невідомо звідки печений фазан, все ще із кількома смугастими пір’їнами, що стирчали в куприку, поцілив йому в спину.

— Треба її стримати! Стіни пішли тріщинами!

— Я бачу!

— Готовий?

— Раз! Два! Вже!

Вони одночасно вдарили по ній, Геральт знаком Аард, Мишовур потужним триступеневим закляттям, від якого, здавалося, підлога почала плавитися. Крісло, на якому сиділа королівна, розсипалося на друзки. Паветта наче цього й не помітила, — далі висіла в повітрі, всередині прозорої зеленої сфери. Не припиняючи кричати, обернула до них голову, а її дрібне личко раптом скривилося у зловісній гримасі.

— На всіх демонів! — ревнув Мишовур.

— Позір! — крикнув відьми́н, згинаючись. — Блокуй її, Мишовуре, блокуй, бо тут нам і смерть!

Стіл тяжко гримнув об підлогу, трощачи під собою хрестовину і все, що опинилося знизу. Крах ан Крайте, що лежав на столі, пласко підстрибнув на три лікті вгору. Довкола падав тяжкий дощ із тарілок та решток страв, кришталеві карафки вибухали, стикаючись з підлогою. Відірваний від стіни карниз гуркотнув, як грім, стрясаючи підмурками замку.

— Вона звільняє все! — крикнув Мишовур, цілячись прутиком у королівну. — Звільняє все! Тепер вся Сила пійде на нас!

Геральт ударом меча відбив велику двозубу виделку, що летіла просто на друїда.

— Блокуй, Мишовуре!

Смарагдові очі метнули в нього дві зелені блискавиці. Блискавиці скрутилися у сліпучі вири, зсередини яких на них ударила Сила, наче таран розбиваючи черепи, гасячи очі, забиваючи подих. Разом із Силою на них посипалися скло, майоліка, полумиски, свічники, кості, надкушені буханці хліба, дошки, дощечки і тліючі поліна з каміну. Дико скрикуючи, наче великий глухар, над їхніми головами пролетів каштелян Гаксо. Величезна голова вареного коропа розбризнулася на грудях Геральта, на золотому полі, ведмедеві та панні з Чотиривуглів.

Крізь закляття Мишовура, що потрясали стінами тронного залу, крізь власний крик і виття поранених, гуркіт, брязкіт і тарахкотіня, крізь завивання Паветти, відьми́н раптом почув найстрахітніший звук, який йому коли-небудь судилося почути.

Кудкудак, стоячи на колінах, душив руками й ногами козицю Драйга Бон Дху. А сам, перекрикуючи жахливі звуки, що видобувалися з міха, відкинувши голову назад, вив і ревів, кувікав і стрекотав, бекав і квилив у мішанині голосів усіх відомих, невідомих, домашніх, диких і міфічних тварин.

Перелякана Паветта замовкла, дивлячись на барона з широко розкритим ротом. Сила раптом ослабла.

— Тепер! — гаркнув Мишовур, вимахуючи прутиком. — Тепер, відьми́не!

Вдарили по ній. Зеленкувата сфера, що оточувала королівну, під ударом луснула, як мильна булька, а порожнеча миттю поглинула шаліючу в тронному залі Силу. Паветта тяжко звалилася на підлогу і розплакалася.

По хвилині тиші, яка аж у вухах дзвеніла за контрастом із недавнім чортівським весіллям, крізь румовища і знищення, крізь поламані меблі й безвладні тіла, з труднощами і зусиллями почали пробиватися голоси.

— Cuach op arse, ghoul y badraigh mai an cuach — повторював Крах ан Крайне, плюючи кров’ю, що стікала з прокушеної губи.

— Краху, опануйся, — насилу промовив Мишовур, обтріпуючи перед одягу від гречаної каші. — Не при жінках.

— Каланте. Кохана. Моя. Каланте! — повторював Айт Турзеах у перервах між поцілунками. Королева розплющила очі, але не намагалася визволитися з його обіймів.

— Айсте. Люди дивляться, — сказала.

— То й нехай.

— Чи хтось зволив би пояснити, що це було? — спитав мажордом Віссегерд, виповзаючи з-під зірваного аррасу.

— Ні, — відповів відьми́н.

— Медика! — тонко скрикнув Виндайм з Аттре, схилившись над Райнфарном.

— Води! — волав один із братів зі Трепту, Держигірка, власним каптаном намагаючись погасити тліючий гобелен. — Води, швидше!

— І пива! — прохрипів Кудкудак.

Кілька лицарів, які ще трималися на ногах, намагалися підвести Паветту, але вона відштовхнула їх руки, встала сама і непевним кроком пішла в бік каміну, біля якого сидів обпертий спиною об стіну Йожак, безуспішно намагаючись позбутися вимазаних кров’ю блях панцира.

— Теперішня молодь! — приснув Мишовур, глипнувши на них. — Рано починають! Тільки одне в них у голові.

— Ти про що?

— Чи ж ти не знаєш, відьми́не, що дівиця, себто незайманиця, не може уживати Сили?

— Дідько забери її незайманість, — відбуркнув Геральт. — Звідки в неї взагалі такі здібності? Наскільки знаю, ні Каланте, ні Роегнер…

— Успадкувала від дальших предків, звісна річ, — промовив друїд. — Її бабка, Адалія, розвідний міст рухом брів піднімала. Гей, Геральте, ану глянь! Їй все ще не досить!

Каланте, далі спираючись об плече Айста Турзеаха, вказала вартовим на пораненого Йожака. Геральт і Мишовур швидко наблизилися, але, як виявилося, потреби в цьому не було. Вартові відсахнулися від напівлежачої постаті, позадкували, шепочучи й бурмочучи.

Потворна морда Йожака розмазалася, розплилася, почала втрачати контури. Колючки і щетина, звиваючись, перетворилися на чорне блискуче кучеряве волосся і бороду, що обрамляла бліде вуглувате чоловіче обличчя із сильно виступаючим носом.

— Що… — заїкнувся Айст Турзеах. — Хто це? Йожак?

— Дуні, — ласкаво мовила Паветта. Каланте, стиснувши уста, відвернула голову.

— Заклятий? — шепнув Айст. — Але як…

— Пробило північ, — озвався відьми́н. — Саме зараз. Дзвін, який ми чули раніше, був непорозумінням і помилкою. Дзвонаря. Правда, Каланте?

— Правда, правда, — простогнав чоловік на ім’я Дуні, відповідаючи замість королеви, яка, зрештою, і не мала наміру відповідати. — А все-таки, може, аніж розмірковувати що і як, нехай хтось допоможе мені стягнути ці бляхи і викличе медика. Цей божевільний Райнфарн дзюгнув мене під ребро.

— Нащо нам медика? — сказав Мишовур, виймаючи прутик.

— Годі, — Каланте випросталася, гордо здіймаючи голову. — Годі цього. Коли вже все закінчиться, я б хотіла бачити вас у своїй кімнаті. Всіх вас. Айста, Паветту, Мишовура, Геральта і тебе… Дуні. Мишовуре?

— Так, королево.

— Чи цей твій прутик… Я забила хребет. І біля нього.

— Слухаюсь, королево.

III

— … проклін, — Дуні вів далі, потираючи скроні. — З народження. Я ніколи не довідався, з якої причини і хто це зробив. З півночі до світанку нормальна людина, після світанку… ви й самі бачили. Акерспарк, мій батько, хотів це приховати. У Майхті народ забобонний, чари й прокльони у королівській родині могли виявитися фатальними для династії. Один із батькових лицарів забрав мене з двору, виховав. Ми удвох скиталися світом, мандрівний лицар і зброєносець, а потім, коли він загинув, я блукав сам. Уже не пам’ятаю, від кого почув, що прокляття з мене може зняти дитина-несподіванка. Невдовзі після цього я зустрів Роегнера. А далі ви знаєте.

— Далі знаємо, точніше, здогадуємося, — кивнула Каланте. — особливо ж про те, що ти не чекав умовлених із Роегнером п’ятнадцяти років, а збаламутив мою доньку раніше. Паветто! Наскільки раніше?

Королівна опустила голову й підняла один палець.

— Ну й будь ласка. Ах ти мала