Читати книгу - "Ґоморра"

Паоло Ді Лауро заарештували на віа Каноніко Старнайоло у вересні 2005 року. Він переховувався в скромному будинку Фортунати Лігуорі, коханки одного з дрібних компаньйонів Ді Лауро. То був непримітний будинок, на кшталт того, що збудував собі його син Козімо. В бетонному лісі легше сховатися за камуфляжем; коли ти мешкаєш в непоказному домі, тебе не помічають і про тебе не говорять. Міське середовище забезпечує повну невидимість, надає більшу анонімність, аніж потаємний люк чи підземна криївка. Паоло Ді Лауро мало не схопили на його день народження. Він кинув виклик долі: вирішив зайти додому пообідати з родиною в той час, коли ледь не половина поліцейських у Європі йшли по його сліду. Але хтось вчасно попередив боса. Коли карабінери увійшли до його вілли, то застали там накритий стіл і порожнє місце, що призначалося йому. Але цього разу члени ROS, спецпідрозділу карабінерів, не сумніваються. Просидівши цілу ніч у засідці, вони входять о четвертій годині ранку до будинку знервовані та збуджені. А бос навпаки — не реагує ніяк; він навіть заспокоює і вгамовує їх:

— Заходьте, будь ласка… Я не чинитиму опору… Все нормально, проблем не буде…

Двадцять авто супроводжують машину, в якій везуть Паоло Ді Лауро, а попереду, для посилення охорони, їдуть чотири мотоциклісти. Кортеж, із босом у куленепробивному авто, мчить вулицями міста. До казарм карабінерів є три можливих маршрути: перетнути віа Каподімонте, а потім рушити по віа Пессіна та п’яцца Дайте; блокувати під’їзди до Корсо Секондільяно і виїхати на окружну у напрямку Вомеро; або ж, якщо ситуація буде вкрай небезпечною, викликати гелікоптер і забезпечити транспортування повітрям. Мотоциклісти помічають на маршруті якийсь підозрілий автомобіль. Усі приготувалися, очікуючи засідки, але тривога виявилася фальшивою. Автомобільний кортеж доставляє Ді Лауро до казарм на віа Пастренго в самому центрі Неаполя. Гелікоптер пірнає вниз, здіймаючи пил та бруд на клумбі посеред площі; повітряний вихор крутить пластикові пляшки, використані одноразові серветки та газети. Вихор сміття.

Жодної небезпеки немає. Але необхідно здійняти шум довкола арешту боса, продемонструвати, що нарешті вдалося зловити невловимого, заарештувати його. Коли кавалькада з куленепробивних автомобілів прибуває до казарм, то карабінери, забачивши, що біля входу вже зібралися репортери, стають біля дверцят авто, широко розставивши ноги, наче сидячи в сідлах. Вони картинно вимахують пістолями, на них — лижні маски та куленепробивні жилети. Після арешту Джовані Бруска кожен карабінер хоче сфотографуватися в такій войовничій позі: це — винагорода за довгі ночі, проведені в засідці у повній готовності, задоволеність тим, що здобич, нарешті, спіймано, і приємне усвідомлення, що ця новина потрапить на перші сторінки газет. Паоло Ді Лауро і близько не демонструє тієї пихи та зверхності, з якими поводився його син Козімо під час арешту. Виходячи з казарм, він низько нахиляє голову, підставляючи теле— та фотооб’єктивам свою лисину. Може, це лише форма самозахисту. Якщо його сфотографують та знімуть на відео з сотень ракурсів, то його обличчя побачить вся Італія, і в результаті якісь свідки, що раніше нічого не підозрювали, зможуть підтвердити, що бачили його або мешкали поруч із ним. Краще не давати наводки слідству, не розкривати своїх потаємних маршрутів. Та дехто тлумачить його схилену голову як звичайне невдоволення спалахами фотоапаратів, роздратування від того, що його принижують і демонструють, наче спійманого звіра.

Кілька днів по тому Паоло Ді Лауро привозять до суду, в кімнату номер 215. Він займає місце посеред публіки, що складається головним чином з родичів. Єдине слово, яке бос вимовляє вголос, це — «Присутній». Решту він не говорить, а лише артикулює. Жести, підморгування та посмішки — таким німим синтаксисом користується він, щоб спілкуватися зі своєї клітки. Привітання, безмовні відповіді, заспокоювання. Здається, Паоло Ді Лауро витріщився на мене, але насправді він намагається спіймати погляд сивочолого чоловіка позаду. Кілька секунд вони дивляться один на одного, а потім бос підморгує йому.

Вочевидь, багато людей прийшли просто для того, щоби привітатися зі своїм босом, бо не бачили його роками через те, що він змушений був переховуватися. На Паоло Ді Лауро — джинси, темний светр та черевики «Пачіотті», які полюбляють носити ватажки місцевих кланів. Тюремники зняли з нього наручники, і вся клітка — в його розпорядженні. До кімнати вводять еліту кланів північного Неаполя: Рафаеле Аббінанте, Енріко д’Аванцо, Джузеппе Кріскуоло, Арканджело Валентіно, Марію Престієрі, Мауріціо Престієрі, Сальваторе Брітті та Вінченцо Ді Лауро. Колишніх та нинішніх людей боса розділяють по двох окремих клітках: в одній знаходяться вірні Ді Лауро, в другій — «іспанці». Престієрі —найелегантніший з них: у блакитній куртці та темно-синій вовняній сорочці. Він першим підходить до захисної перегородки з куленепробивного скла, що відділяє «еліту» від боса. Вони вітають один одного. Енріко д’Аванцо теж підходить і щось шепоче крізь тріщини у склі. Багато хто з керівників Системи не бачив свого боса роками. А його син Вінченцо — з 2002 року, коли Вінченцо пішов у підпілля в Ківассо, що у П’ємонті, де його й заарештували 2004 року.

Я очей не можу відірвати від боса. Кожен його жест, кожна зміна виразу обличчя є край важливою для написання розлогої інтерпретації, щоби зафіксувати нові правила «тілесної» мови — мови міміки та рухів. Між батьком та сином починається дивний мовчазний діалог. Своїм правим вказівним пальцем Вінченцо торкається безіменного пальця своєї лівої руки, наче питаючи батька: «А де твоя обручка?» Бос проводить руками по скронях, а потім робить рухи, наче крутить кермо автомобіля. Я не в змозі розшифрувати їхніх жестів. Газети ж дали таке тлумачення: Вінченцо спитав батька, куди поділася його обручка, а той пояснив, що карабінери забрали всі його золоті прикраси. Після всіх цих жестів, гримас, жвавої артикуляції, підморгувань та малювання пальцями по куленепробивному склу Паоло Ді Лауро просто дивиться на свого хлопця і посміхається. Потім вони цілуються крізь скло. Наприкінці судового засідання адвокат просить, щоби батьку та сину дали змогу обійнятися. Така змога надається. Їх охороняють сім поліцейських. «Ти такий блідий», — каже Вінченцо, а батько відповідає, дивлячись йому у вічі: «Моє обличчя багато років не знало сонця».

Коли втікачів ловлять, то вони на той час уже встигають дійти до ручки. Безперервна необхідність тікати і ховатися демонструє неможливість насолоджуватися надбаним багатством. Ця обставина урівнює босів з їхніми ж підлеглими — керівниками вищої ланки. І це стає єдиним істинним