Читати книгу - "Грот афаліни"

— Слухай, а куди це ми розігналися? Я живу не в тій стороні! — спохватився Абдула. — Давай от сюди… — звернув на якусь перехресну вулицю. — У мене ж, я тобі казав, тапчан — от який! — ступив три великі кроки. — А завширшки — от! — розвів руки.

Житло Абдули було близько від проспекту. Зайшли у вестибюль височенного будинку подалися в закуток біля сходів. Янг побачив що схованка під першим маршем сходів відгороджена від вестибюля стінкою, вставлені дверцята, в них можна зайти зігнувшись. У верхній частині дверей чотирикутна дірка — як пацюкові пролізти. Стукали довго і за ручку смикали — ніхто не відчиняв.

— Дрихне, наркоман нещасний… — зітхнув Абдула.

Узяв у кутку мітлу, відламав цурочку і просунув у щілину між дверима і одвірком, хоч від того одвірка тільки сама назва, підчепив защіпку. Вона впала, дзвякнувши об двері.

Відчинили, в обличчя дихнуло важке, сире повітря. Абдула простягнув руку десь праворуч, клацнув вимикачем. Янг побачив комірчину, яку колись зробили для того, щоб прибиральниці ховали там мітли й відра. Канапа стояла ліворуч, де нависали сходи. Поруч з канапою можна було навіть стояти, на цьому місці спав, простеливши циновку, худий, як скелет, дід.

— Завалюйся… — показав Абдула на тапчан. — Ага, а ти все зробив надворі, що треба? Бо в нас тут ніяких туалетів немає.

Янг на це нічого не сказав.

— А чому він спить на підлозі, а не на тапчані? Ви могли б і вдвох поміститися.

— Могли б. Але йому там більше подобається: нікуди падати. Ти вже ліг? Вимикаю… Абдула зачинив двері на защіпку, а тоді вже вимкнув світло. Пробрався до Янга навпомацки.

— Жалко… Старий він усе-таки.

— Та який він старий? Тридцять п'ять — сорок років. Це він із-за наркотиків став як дід. Усі свої гроші пускає на героїн. Не дядько мене, а я його утримую. Жалко — хвора, нещасна людина… І тапчана шкода, нічого більше в нас немає. Тут хоч над головою не капає… А так хочеться утекти світ за очі!

— Ти про мене все знаєш, а я про тебе — нічого. Де твої батьки поділися?

— Батько рибалкою був, загинув під час шторму. Несподівано тоді шторм налетів, багато човнів не вернулося. А мати умудрилася вдруге заміж вийти за якогось гендляра. Виїхала аж в Індонезію.

— Ти хто за вірою? — поцікавився Янг.

— І сам не знаю. Може, мусульманин? Пам'ятаю, колись дядько, поки не став наркоманом, водив мене в мечеть. Тут, у Свійттауні, і мечеть є, і буддійські храми, і церкви всякі.

— Мені байдуже, якої ти віри. Я дружитиму з тобою все життя!

— І я з тобою, Янг… — Абдула обняв його. — Я тобі братом буду. Нас тепер троє братів — ти, я і Радж. От якби побувати на Раю, з Раджем познайомитись, у дельфінарій заглянути! Дельфіна зблизька подивитися, погладити.

— Побуваєш! Я думаю перебиратися до Раджа, а коли-небудь і ти переберешся. Я теж іще не бачив зблизька дельфінів. Радж казав, вони майже ручні, свійські. А що під водою робиться — як у чарівній казці! Я нічого так не хотів би, як поплавати під водою. З аквалангом!

— Немає дитячих аквалангів, не розганяйся.

— А хіба не однаково, дитячий чи дорослий? Маску підігнати можна, а балони… Нам же менше треба повітря, ніж дорослому, на тих самих балонах можна і довше пробути під водою, і запливти глибше. А ти знаєш, як я плаваю? Звідкіля-а! Я краще за всіх малих на Біргусі плавав і під водою можу більше пробути не дихаючи.

— Не хвалися дуже.

— Хочеш — об заклад? Я тебе враз пережену.

— Я слабо плаваю, ніколи було бігати до моря.

— А ще знаєш, про що я мрію? Побувати з аквалангом на озері… Є на Гірському озеро, ми там з Амарою були, хотіли землю знайти, щоб біргусівцям поселитися. І ми таке там бачили! Тільки ти дай слово, що нікому ні гу-гу!

— Щоб мене чакула зжерла! — поклявся Абдула.

— Золото в тому озері є. Там двоє англійців чи американців, одного Пітом звати, лазили… Усі річечки і струмки обшукали, землю перерили. Усе промивали породу в бляшаних решетах — крутять, крутять, крутять. Потім те, що зверху, найлегше, викидають, осадок роздивляються. Так золото шукають — Амара казав.

— Оце так штука-а! — Абдула аж сів.

— Вони і з дна озера черпали пісок, гравій, роздивлялися. Якби нічого не знаходили, то стільки б не рилися… Золотий пісок і самородки дуже важкі, вони на дно осідають. Ті двоє без акваланга плавали, тільки з маскою і трубкою. А от якби з аквалангом пірнути!.. Ми пішли звідти з Амарою, а ті зосталися лазити.

Абдула часто задихав:

— От якби ми знайшли по самородку! Обміняли б на. гроші… За золото багато грошей дають.

— Золото — найкращі гроші. А щоб ти зробив із самородком, якби знайшли?

— За золото можна знайти лікаря, лікарню, де наркоманів виліковують. Якби дядька на ноги поставити, тоді б я від нього поїхав… А так — не можу залишити старого… І ще: я вступив би учитися до коледжу.

— І я! Найперше — учитися… Щоб потім і на капітана вивчитися, по всіх морях і океанах плавати. Увесь світ об'їхати! Можна пливти на захід, моряк Дуку розказував, а вернутися зі сходу… Усе пливти і пливти, а припливеш зі сходу.

— Я чув про це. Але не віриться.

— Правда-правда, бо земля кругла. От дивись… Дай сюди голову… Ось так: попливемо від лівого ока…

— Не виколи, капітане далекого плавання.

— … від лівого ока попливли… — Янг став перебирати пальцями по голові Абдули. — Кругом, кругом… Над одним вухом, над другим… А от уже й праве око, і от — знову ліве. Припливли! З другого боку… Зрозумів?

— Ага… Ми будемо сьогодні спати чи ні?

— А мені й не хочеться. Чого ти чухаєшся, як свиня?

— Та клопи, мабуть, попросипалися, полізли.

— А що це таке? Москіти?

— Не зна-аєш клопів?! Щаслива людина… Комахи такі, руді, плескатенькі, смердючі. У щілинах живуть… А кусючі — страх!

— Не було на Біргусі клопів. Хіба що американці завезуть… Ой, і мене куснув! Давай побіжимо де-небудь у сквер, на свіже повітря. На травку ляжемо… А то задихнемося втрьох.

— Нічого, нічого… Ти ще не знаєш, не відчув добре, „що таке не мати покрівлі над головою.

Чухаючись, полягали. Янг, зморений усіма пригодами, почав дрімати, як Абдула штовхнув його під бік:

— Чуєш? Ми все-таки побуваємо на озері. Давай поклянемося!

— Клянуся!

— І я