Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

Тепер вони вже видумувати перестали і одружилися — кожний, як йому Бог дав; і хоч жінки їхні з різних родин були, а між собою не сварились. Так вони й досі щасливо живуть, і старі батьки при них.

Казка про Iвашечка і про відьму

Як був собі дід і баба, а в їх одна порада — синок Івашечок. От Івашечок і каже:

— Зроби мені, тату, човничок і веселечко — я поїду рибку ловить.

От батько і зробив йому човничок і веселечко.

От Івашечок сів і поїхав рибку ловить. А мама його вийшла на бережок та й кличе його:

Синку, синку, Івашечку,

Приплинь, приплинь до бережка,

Ляж тобі — їсти, пити,

Хорошенько походити,

Сорочечку білесеньку…

От він почув материн голосок та й каже:

Пливи, пливи, човничку, ближче,

Се мене матінка кличе.

Вона мені їсточки принесла.

От човничок і приплив до бережечка.

От його мама накормила, і напоїла, і сорочечку білесеньку наділа, та й каже:

— Пливи рибку ловить, та гляди, щоб тебе відьма не вхопила.

А відьма стояла під кущем, та й підслухала.

От мати Івашечкова пішла додому, а відьма вийшла на бережок та й почала кликать Івашечка:

Синку, синку, Івашечку,

Приплинь, приплинь до бережечка,

Я ж тобі — їсти, пити,

Хорошенько походити,

Сорочечку білесеньку…

От Івашечок і каже:

Пливи, пливи, човничку, далі,

Се мене відьма кличе —

Вона мене хоче з’їсти.

От відьма скільки не звала Івашечка, так ні — він замітив, що не мамин голосок, та далеко од неї поплив.

От відьма пішла до коваля та й каже:

— Ковалику, ковалику, скуй мені такий голосок, як у Івашечкової матері, а як не скуєш, то й тебе з’їм!

От ковалик і скував їй такий голосок, як у Івашечкової матері.

От відьма і пішла знов на бережечок та й зачала знов кликать:

Синку, синку, Івашечку,

Приплинь, приплинь до бережечка,

А я ж тобі — їсти, пити,

Хорошенько походити,

Сорочечку білесеньку…

От Івашечок як почув, що такий голосок, як у його мамки, та й каже:

Пливи, човничку, ближче,

Се мене матінка кличе,

Вона мені їсточки принесла.

От човничок і приплив до бережка, а відьма його — хвать! Та й понесла додому. А у відьми дочка Оленка. От відьма і каже:

— Дочко Оленко, затопи у печі та ізжар цього Івашечка, а я піду та куму позву, та з’їмо його.

От Оленка затопила в печі та й каже:

— Ну, Івашечку, сідай на лопату.

От він що сяде, то все не так — то набік, то що.

От Оленка і каже:

— Ти не так сідаєш!

А Івашечок і каже Оленці:

— Ти сама перша сядь на лопату, а я подивлюсь, як ти сідаєш, та тоді і я так сяду.

От Оленка здуру і сіла на лопату, а Івашечок її — бух у піч! Та й заслінкою закрив, а сам вибіг надвір, та ізліз на високого дуба, та там і сидить.

От відьма прийшла і привела куму у хату та й каже:

— Де се моя Оленка дівалась? Мабуть, побігла на улицю. Ану, подивиться в піч, чи вона спекла Івашечка!

От подивилась у піч, а там Оленка спеклась, а вона не вгадала та й каже кумі:

— Вже спікся Івашечок. Сідай, кумо, за стіл.

От тоді вийшли на гору та й зачали качаться.

От качаються та й приговорюють:

— Покотюся, повалюся, Івашечкового м’ясця із’ївши!

А Івашечок сидить на дубі та й каже:

— Покотіться, поваліться, після Оленчиного м’ясця із’ївши.

От відьма і почула та й каже:

— Що се таке, кумо, неначе каже: покотися, повалися, Оленчиного м’ясця із’ївши?

А відьмина кума і каже:

— Та се тобі, кумо, так учулось.

От знов:

— Покотюся…

А Івашечок сидить на дубі та знов каже:

— Покотіться, поваліться, після Оленчиного м’ясця із’ївши.

От вони зирк на дуба та й побачили Івашечка та й кажуть:

— Ой, лихо! Се він нашу Оленку спік!

Та як почали дуба гризти та зуби й поламали.

От і пішли до коваля та й кажуть:

— Ковалику, ковалику, скуй нам такі зуби, щоб дуба перегризти, а як не скуєш, то й тебе з’їмо.

От він і скував їм кріпкі зуби.

От вони прийшли і зачали знов дуба гризти, а Івашечок сидить на дубі та й плаче.

От летять гуси. Івашечок і кличе гусей:

Гуси, гуси, лебедята,

Візьміть мене на крилята,

Понесіть мене до батенька,

А в батенька — їсти, пити,

Хорошенько походити.

От гуси йому й кажуть:

— Нехай тебе задні замазані візьмуть.

От він сидить та й плаче, а відьми вже дуба вважай перегризли. От летять задні замазані.

От Івашечко сидить та знов кличе:

Гуси, гуси, лебедята,

Візьміть мене на крилята,

Понесіть мене до батенька,

А в батенька — їсти, пити,

Хорошенько походити.

От вони його і взяли на крилята і понесли до батенька.

От тільки вони його узяли на крилята, а відьми дуба і перегризли, а дуб, як упав, а вони — зирк! Аж нема Івашечка.

— Де він? Де він?

А він у гусей на крилятах і кричить:

— Осьде я! Осьде я!

А відьми й кажуть:

— А!.. Догадався, утік!

От гуси принесли Івашечка до батенька та й посадили на хаті.

От мамка Івашечкова садове діток обідать та й каже:

— Оце тобі, синку, ложечку, а оце тобі, а оце, якби був Івашечок, так оце б йому.

А він сидить на хаті та й кричить:

– І мені!

А мама його і почула, та як вискоче надвір, та як угледіла Івашечка:

— Відкіль се ти взявся, мій синочок?

От він їм і розказав, як його відьма ухватила та як хотіла спекти, — і усе, усе розказав.

Про бідного Івана і Премудру Дуляну

Жив один Іванко. Був без батька, тому дуже рано почав журитися за хліб. Ще малим ходив на полювання і навчився добре стріляти із лука. Якось вертався він із хащі, а не вбив нічого. Бачить, стара бабка несе молоко. І подумав собі так: «Не застрілив я жодної звірки, але якщо потраплю з цього місця у