Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Перед Катариною не можна було з’явитися вдягненою недбало. І тут я вперше збагнула, яким універсальним є жалобне вбрання. По-перше, мало хто наважиться його критикувати (хоча від Ханне і Катарини можна чекати чого завгодно), по-друге, воно личить майже всім. І я не була винятком.

Катарина довго на мене дивилася і сказала, що мені пасує чорне, бо я схудла. «Чорне стильно виглядає тільки на худих, тобі в цьому зараз дуже добре». Я подякувала і пройшла до вітальні.

«Тож про тебе піклується Наташа? Як це тобі?» Я знизала плечима, бо насправді в мене були дивні відчуття, я звично смикалася від думок про Наташу, бо відразу згадувала Дерека, і невідомо, хто з них більше спричиняв у мені ці посмикування. Але мені подобалося те, що вона переймається моїми проблемами. Катарина тим часом продовжувала. «Мені здається, що Наташа з тих людей, які підходять мало не всім, незалежно від статі. Не ображайся. Вона універсальна і може бути гарною подругою». – «Так, але я не можу з нею дружити, це буде фальшиво. Я ще думаю про нього. І не хочу їй брехати, вона відкрита людина, все відчуває, все на тебе вигортає. Я не готова навіть сприймати її вигортання. Не те, що вигортати щось на неї. У порівнянні з нею я – мушля». – «Ти взагалі мушля. Але ж пустила в себе рака-відлюдника? Ти перша освідчилася йому в коханні?» – «Так». Я згадувала, як це відбулося. Я ніколи нікому не говорила: «Я люблю тебе», хіба що батьку, але навіть до цього я зріла, зростала, дорослішала, і згадую цей момент як найсентиментальніший у наших стосунках. З Дереком це вийшло на видиху, я видихнула ці слова зі своїх легенів, певне, вони були там, і якби я їх не видихнула – задихнулася б…

«Знаєш, а я з тих людей, що їх можна визначити як «я також». Я вже почала розуміти, але Катарина розшифрувала. «Ніколи не вимовляла ці слова. «Я тебе люблю». Можливо, я ніколи так не думала. Натомість, завжди відповідала «Я тебе також», бо розуміла, наскільки це важко вимовити. Втім… деякі люди дріботять цими словами все своє життя. І нічого». Я замислилася. «Коли я відповідала «я також», направду не кохала, але мені соромно було в цьому зізнатися». – «Дворушництво начебто вихованих людей, що робить нещасливими обох». – «Це помста щасливому від нещасливого – через заздрість і нерозуміння. Як так? Він кохає. А ти – ні. Хіба ти не здатна?» – «Так. Якась бабська поблажливість. Ненавиджу в собі це. Дерек все плаває?» – «Ходить. Наташа хоче зробити з нього альтруїстичного адвоката». – «Ого. Та невже! Мабуть, отримає за це Нобелівську премію». Ми розреготались.

«Зараз будемо пити чай з імбиром та слухати запис. Згода?» Ми влаштувалися, я відразу взяла до рук велику чашку, а Катарина ледве торкнулася крихітного горнятка, як нами заволодів голос незнайомої жінки.

Аудіооповідання Лілі Манюк про своїх стареньких

«Я думала, який день обрати для цього свята. В календарі стільки свят. Кожний святий, кожна професія, кожна країна, кожний ідіотизм має свою персональну дату для святкування. Моя дата має належати простим жінкам. Від них мені залишилися спогади і цей гербарій із засохлими квітками – ружа, маргаритка, лілія.

Лілія щоразу співала. Невеселі пісні вона співала, сумні. Але жінки завжди просили її: «Лілько, заспівай нам!» І вона миттю оживала, тягнула голівку, як квітка до сонця, посміхалася, сонячні промені в ямочки на щічках запрошуючи, підіймала й руки, долоні відкривала Богу, наче й не просила в нього нічого, а щедро показувала свої лінії долі. Сусіди казали: диво, а не спів. Наче сили в голосі немає, а серце німіє, руки німіють, хребтом сиротинці пробігають так, наче привида або мавку відчули. І таке враження, що на твоїх очах видувається цим малям скляна іграшка – янгелик, квітка, рибка, пташка.

Щаслива Лілька була, коли співала свої сумні пісні. У вагоні співала, коли їхала в невідому країну, не через те, що сумувала за Батьківщиною, а що батька вбили, мати схопила сестричку малу та подалася в країну динь медових, брат кинувся шукати правди, дід з голоду помер. Вмерла-розбіглася її Батьківщина. А коли немає кому пожалітися, немає кому заспівати колискової, немає кому стрічки та квіти вплести у волосся, немає до кого підбігти, притиснутися до ніг, вдихнути пахощі та зрозуміти, пироги з якою начинкою пекла мати, з якою овочиною порався на городі батько, – то й Батьківщини в тебе немає. Закінчилася. Тільки б торкнутися карими очима схожих очей, щоб злилися вони в один захисний життєвий тунель, ось чого дуже хотілося. Щоб перетворилися погляди на один місток, хай не самій по ньому дряпатися, хай хтось пробіжить, врятується, дотягнеться до рідної душі. Або янгол втомлений присяде. Хочеться води гарячої, хлібини запиленої, щоб запах землі відчути. Землі під ногами також хочеться, най чужої, але твердої. Аж поки того не було, гріла вона в долонях дві чиїсь ручки, поправляла хустку на голові, немита голова свербіла, коси, як колоски пшениці, всю голову зашпигали; та співала свої пісні.

Коли ти не чуєш, пісня твоя сама відчуває, хто підхопить її, трохи втомлену, хто піднесе знову ближче до неба. Лежить таке мале. Лантух, а не людина, в іншому вагоні. Вагонам давали трохи перепочити, бувають часи, коли важливіші вони за людей, а можливо, так завжди. Тлумлять цей лантух, а він співає, щосили тягнеться до Лільки, не рученятами, музикою тягнеться. «То ж сестра моя!» – кричить Лілька. І розуміє її одна сіра постать. І щось каже іншій сірій постаті. Витягують з вагона Лільку та лантух той. Розглядають, крутять, хустки зривають, кофтинки. Очі карі, щічки впалі, темно-русяве волосся. «То ж сестра моя», – тихо каже Лілька і притискає до себе лантуха. Ось і зробили місток карі очі, ось і зробили тунель, умостився янгол, перепочиває, дмухає на ручки і не може збагнути, чий він, так сильно Лілька сестру до себе притискає, наче мати, що вперше відчула дитинку всередині себе. «То,