Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

247

6. Австр — сильний дощовий південний вітер.

248

21—22. «…зором погідним вгледіти правду…» — як море в бурю темніє, позбавлене сонячного світла, так і душа в стані хвилювання захмарює розум, позбавляє його прозорливості.

249

26—27. «…геть — і страхи всі, / Геть — сподівання…» — де сподівання, там — і страх («ану ж не збудеться»), «За надією невідступно ступає страх», — не раз повторює Сенека у «Листах до Луцілія». У поезії виразно звучать засади стоїчної філософії.

250

1. Колесо Фортуни бачимо, зокрема, на середньовічних ілюстраціях до пісень ваґантів: у центрі колеса, на троні, сама коронована Фортуна. На колесо спинається охочий царювати (тут же, латиною: «regnabo» — царюватиму); ось він, цар, — на верхівці колеса («regno» — царюю), а ось, з поворотом колеса, — він уже стрімголов летить униз («regnavi» — я царював).

251

2. Еврип — вузька і стрімка протока між о. Евбеєю і материковою Грецією (в районі Беотії); вважалося, що протока постійно змінювала напрямок течії.

252

Боецій наче узагальнює візії античних поетів: у поданому тут образі золотого віку зауважуємо штрихи чи не всіх тих, хто описував «золоту» добу людства, передусім — Тібулла, Верґілія, Горація.

253

Серійські тканини — шовк: сери — китайці; тирійський багрець — (див. ком. на с. 228 [у електронній версії — прим. 142]).

254

Початок поезії навіть добором лексики (Quantas rerum flectat habenas / Natura potens) засвідчує присутність у філософській думці Боеція спостережень і поетичних образів Лукреція — автора поеми «Про природу речей» («De rerum natura»).

255

35. «Все повертається — тим і радіє» — «Рік у рік іде колом труд хлібороба», — наголошує на циклічності селянської праці Верґілій в поемі «Георгіки» (II, 401), вбачаючи цю несхитну мірність чергування пір року й відповідних селянських робіт запорукою впевненості й радості життя хлібороба.

256

Боецій цінує в людині засвідчені самим життям її моральні якості. Таку думку висловлював, зокрема, Солон Афінський, один із семи мудреців: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти» («Вислови семи мудреців», V). Першим з античних, хто виступав проти аристократичних уявлень про честь і військову мужність, картав лицемірство й пиху, був Архілох із Паросу (VII ст. до P. X.).

257

3. «…часові йти повелів…» — у Платона («Тімей»; 38Ь): «Отож, час виникнув разом із небом…». Тут і далі Боецій у своїй концепції світобудови орієнтується на платонівську космогонію.

258

3. Розум — в ориґіналі «mens», що може означати також дух, душа — пор. у Платона («Федр», 246а—249а). Отож, душа керує всім бездушним, мандрує по небу, приймаючи різні постаті. Оскільки вона досконала й окрилена, то ширяє на висотах і править усім світом…» З Платоновим уявленням про крилату душу пов’язані поетичні образи окриленого співця, скажімо, у Г'орація (Оди. II, 20): «Незнаним досі, дужим крилом сягну / Висот етерних…». Так і польоти уві сні: душа мовби пригадує свою окрилену природу.

259

25. «…ось моя… вітчизна…» — «Там моя вітчизна», — вказавши на небо мовив зайшлий в Афіни філософ Анаксагор, коли його запитали, звідки він родом.

260

Твір має багато ремінісценцій з Платонового «Тімея».

261

4. «…на справедливих давніх засадах…» — тобто гармонійно, досл.: «у справедливому союзі» (iusto foedere). Звідси — й «хор» небесних світил, як у «Пролозі на небі» із «Фауста» Й.-В. Ґете: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер…».

262

6. Феба — одне з імен богині місяця Діани як Фебової (Аполлонової) сестри; тут: власне місяць.

263

9—10. «…їй не зануритись у… заходу хвилі…» — сузір’я Великої Ведмедиці в середземноморських широтах не заходило за обрій, що дало поетам місце для загального мотиву, починаючи ще від Гомера.

264

19—20. «…щоби протилежне ріднилось / із протилежним…» — у природі панує так зв. «concordia discors» — незгідлива згода.

265

27. «…сушить Цереру…» — сушить збіжжя (пор. ком. до Петронія, «Про мурашку»).

266

1. «Ти, хто все бачить…» — Так у Гомера («Іліада», III, 277).

267

14. «…значить, один він — сонце правдиве» — у перекладі неможливо передати важливу для філософа гру слів, що увиразнює і підкріплює концепцію монотеїзму: «quem quia respicit omnia solus / verum possis dicere solem». Дослівно: «…його, оскільки він усе озирає сам (один), можеш назвати справжнім сонцем». Solus — сам; solem — знахідний відмінок від sol — сонце.

268

Образ людини, яка, на відміну від інших істот, випрямилась і звернула свій погляд до неба, найвиразніше подав Овідій у «Метаморфозах» (І, 84—86). З високим покликанням людини пов'язані й наші фразеологізми: «Тримайся», «не опускай голову» тощо. Боецій — один із тих, хто за найтяжчих обставин зберігав спокій, душевне світло й не схилявся під ударами долі.

269

14. «…дух… обтяжений…» — про «обтяження і затоптування у землю частки божественного подиху», душі, — Горацій у «Сатирах» (II, 77—79).

270

Максиміан — автор книги з шести елегій, яку датують VI ст. З його ж елегій довідуємося, що він був етруського походження, мешкав у Римі, знався з Боецієм, був оратором і поетом, в старшому віці їздив послом до Константинополя. З інших джерел про Максиміана практично нічого не знаємо. «Останній римський елегік», Максиміан опирався на традиції римської елегії епохи Авґуста — насамперед Овідія. Його цінували за класичний, вироблений стиль, а в середні віки його елегії були поряд із зразковими текстами «золотого віку» серед шкільної лектури.

271

1. Лікоріда — так само називалась кохана Корнелія Ґалла (68—26 до н. е.) — засновника жанру любовної елегії. Через це, а також через чистий, класичний стиль елегій перший видавець (1501 р.) всупереч рукописній традиції приписав їх саме Ґаллові, справжні тексти якого, окрім недавно знайденого короткого фраґмента, не збереглись.

272

17. «От що дарує нам час!» — це, сказати