Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Вистоїть чи загине?

Накинув на плечі піджак, вийшов з будинку. Квапився через Хорунжчизну й Пекарську на Личаків. Цвинтарна брама була відчинена, Маркіян минув старі могили й пишні гробівці, зупинився на новому кладовищі. Свіжих гробів було багато, Маркіян приглядівся до кожного, а написів на хрестах не було, біля могил біліли квіти… квітка дрібная, квітка дрібная… а як знайти ту, що замаїла його могилу? Безіменне кладовище, розсип пшеничного зерна по землі. Котре не вмре — одне зостанеться, котре ж помре — багато плоду принесе. Так сказано в Писанії…

Легіт холодив розпалене чоло. Ішла весна.

Вертався Пекарською додому. Вечором зайде до Василевського. А завтра? Завтра відміряється нова п'ядь, перший крок по новій стежині — від давно прокладеної й тільки що віднайденої дороги.

Назустріч Маркіянові йшов, долаючи свій вічний обхід, згорблений з палицею чоловік. Це був той самий, Маркіян впізнав його. Відступив з дороги, щоб збоку приглянутися й збагнути: хто ж він такий — юродивий чи мудрець?

Старий здалека спідлоба пас поглядом Маркіяна, а коли порівнялися, різко зупинився, його зморщене обличчя розпогодилося, проясніло. Він простягнув до юнака руку.

— У тебе світле обличчя, — сказав. — Ти добрий. У тебе ясні очі й ласкаве серце. Я вже один раз тебе бачив і вгадав, що ти добрий… Чи, може, ні? Ти подаси води спраглому?

— Хто ви? — спитав Маркіян.

— Ніхто… Без роду я… Цісарський. А називаюся Агасфер.

— Агасфер?! — сахнувся Маркіян, бо зрозумів, що це юродивий.

— Так, так… Я не подав води мученикові й караюся, не можу викупити своєї провини. А ти подай за мене… З каменю витисни, а подай.

Жебрак благально дивився на Маркіяна, мовчки просив його, щоб той пообіцяв, а коли побачив, що очі юнака повняться задумою і болем, мовив:

— Ти подаси?

— Подам…

Агасфер полишив Маркіяна й пішов, розпрямивши похилу спину.

— Без роду… — прошепотів Маркіян. — Забули рід. Рутенці… Цісарські… А коли, коли мій народ не подав води спраглому, що так карається?

…Василевського у Львові не було. Другого дня вдосвіта Маркіян вирушив пішки до Княжого.

Розділ десятий

Сухоровський зареготав. Після багатомісячної мовчанки, заглиблення тільки в себе, після цілковитої ізоляції від усього того, що не належало виключно йому одному, він раптово, ніби ненароком, наткнувся на довколишнє життя, і хоч воно було комічне, смішне, явно авантюрне, а все–таки життя, і до того ж цікаве для нього і знайоме.

Креатура, що стояла перед ним — злякана, здивована і водночас підбадьорена його сміхом, — була уособленням того світу, з яким він весь час стикався — на злодійському Клепарові, балаганному базарі, в лицедійному театрі, — світу злочинного, жалюгідного або ж несправжнього, але зовсім реального, і з ним мусив він рахуватися так само, як із світом чесним і справжнім, котрий недавно прийшов до нього в образі Ганнусі з Погулянки.

Регіт бився об склепіння камери, з клекотом вивергався із сильних грудей Міхала, то не був сміх друга чи однодумця, не був він також і погордливим, саркастичним або злорадним — просто життя постало перед Сухоровським у смішному вигляді й розбудило його: він виплигнув із своєї самотності, мов облитий водою їжак із власного клубка.

— Сервус, сервус, ваша ясновельможність князю! — захлинався сміхом Сухоровський, він наступав своєю могутньою поставою на круглопузого бельбаса, який зіскочив з тапчана і відступив до дверей, закриваючи лице ярмулкою, а груди брудним балахоном; Бальзамін був ще наляканий, але сміх сусіда додавав отухи — бадьорість почала прозябати на його губах улесливою гримасою.

Задкував, а коли відступати вже було нікуди, він розп'явся на кованих дверях під прозуркою і помислив — а це заспокоїло його зовсім, — що за його спиною існує влада; може, та влада в сію мить придивляється своїм недремним оком до того, що діється в камері, і на випадок чого стане на його захист? Бальзамін посміливішав, улеслива посмішка зіслизнула з губ, обличчя набрало статечності, він спитав, міряючи Сухоровського знизу вверх незалежним поглядом:

— З ким маю честь?

— Отаман клепарівських злодіїв, артист базарних балаганів, драматург львівського театру — маестро Сухоровський! — випалив крізь конвульсії реготу Міхал і стих: сміх, який пробудив його до життя, раптом вичерпався.

Перераховуючи свої титули, Сухоровський помітив, як міняється вираз обличчя князя Бальзаміна — від переляку до поштивості; Міхал зрозумів, що перед ним стоїть людина із своїм характером, уподобаннями, минулим, з цією людиною йому судилося співіснувати, то подумав, що повинен знати про нього хоч трохи або й усе.

Сперся рукою об двері повище прозурки, по–змовницьки моргнув недремному окові, що проглядало великим, мов варене яйце, білком крізь вічко, зігнувся до опецькуватої постаті князя, промовив мирним тоном:

— Ну, говори вже, говори, що ти за така важна політична персона, що аж тут, в одиночній камері, біля мене опинився. Сідай і кажи, бити не буду.

Бальзамін надів на голову ярмулку з зеленою китицею, поважно пройшов попід рукою Сухоровського, сів на тапчані, підібгав під себе ноги й почав розповідати поважно й церемонно, мов мусульманський меддах:

— Хай буде благословенна земля моїх дідів і прадідів, що вузькою стрічкою притулилася до Бенгальської затоки вічно теплого Індійського океану, — Аракан. Хай витає дух премудрого Будди над долинами й горами, над пальмами й магноліями, над хатинами й палацами, над головами щасливих жінок і дітей, над чолами мирних мужів, які орють і рибалять, а крові не проливають, і нема в моєму краю ні військ, ні тюрем, ані камер групових чи одиночних, і баланди там нікому не подають, і у вічко не підглядають, і нема там змій ані інших отруйних гадів, а витає лише благодать і мудро править краєм мій вітець цар Давид II…

Бальзамін спідлоба глянув на Сухоровського, сподіваючись на ефект, до якого давно звик, — чей же графи і князі, шамбеляни і стольники, войські і ксьондзи–провінціали — всі до одного танули від таких чи подібних слів і мали собі за честь удостоїтися високої нагороди країни