Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Я дивився, як вони, блискучі, ідеальні, молоді й непереможні вийшли з води. Я хотів, аби вони жадали мене. Та тільки не з жалості. Все ж, не зважаючи на їхні ідеальні тіла й чистй розум, їм усе-ж таки чогось не вистачало, адже вони ще не пройшли головного випробування. Коли проблеми увірвуться у їхні життя, буде вже запізно, занадто важко. А я був готовий до цього. Можливо.

Я бачив, як Джим витирається їхнім рушником. Поки я так дивився, до мене підійшов хлопчик десь чотирьох років і кинув повну жменю піску мені у пику. Він стояв, злісно посміхаючись, скрививши свій маленький дурний ротик в переможну посмішку. Він був відважним маленьким лайном. Я поманив його пальцем, іди сюди, хлопче, не бійся. Він стояв нерухомо.

«Малий,» сказав я, «ходи сюди. У мене є ціла торба гівна в шоколаді спеціально для тебе.»

Малий засранець розвернувся і втік. У нього була дурувата дупа. Дві маленькі сіднички персикового кольору гойдались, майже повністю роз’єднавшись. Та ще один ворог відступив.

Потім повернувся Джим-серцеїд. Він став наді мною. Він також посміхався.

«Вони пішли,» сказав він.

Я поглянув туди, де сиділи ті дівчата, щоб пересвідчитись.

«Куди вони пішли?» спитав я.

«Кого їбе? Я взяв номери у двох найкращих.»

«Найкращих для чого?»

«Для того, аби трахнути, придурок!»

Я підвівся.

«Я зараз дам тобі, козел!»

Його обличчя виглядало гарно, обвіяне морським вітром. Я вже бачив, як валю його, а він падає на пісок, задираючи свої білі ноги.

Джим відвійшов.

«Заспокойся, Хенку. Послухай, забирай їхні номери собі!»

«Не треба. Я ж не такий мудак, як ти!»

«ОК, ОК, ми ж друзі, чи ти забув?»

Ми пішли з пляжу до місця за чиїмось будинком, де він заховав наші велосипеди. Ми обидва знали, чиїм був той день і надирання чийогось заду нічого б не змінило, хоча до цього й ішло. На шляху додому я вже не випендрювався так, як до цього. Я хотів чогось більшого. Певно, я хотів ту блондинку, що їхала  в зеленій тачці, а її волосся розвівав вітер.

40

СПОР був для покидьків. Як я й казав, він був альтернативою фізкультурі. Я б із радістю обрав фізру, та боявся, що всі побачать мої фурункули. З усіма, хто був на СПОРі було щось не так. Майже всі там ненавиділи спорт, або ж їх записали туди батьки, бо думали, що то дуже патріотично. Багаті батьки були більш партіотичними, тому що їм було що втрачати, якби країна програла. Бідні батьки були менш патріотично налаштованими і виражали свою відданість батьківщині лиш тому, що так було треба чи просто, бо їх так навчили. Підсвідомо вони знали, що їм  не буде ні жарко ні холодно від того, що країну захоплять  росіяни, китайці, німці, або японці, особливо, якщо це були темношкірі. Усе могло б і покращитись. Тим не менш, оскільки більшість батьків школи Челсі були багатіями, у нас була одна з найбільших СПОР у місті.

Тож ми марширували під палючим сонцем і вчилися копати нужники, лікувати зміїні укуси, допомагати пораненим, накладати пов’язки, добивати ворога; ми вивчали будову ручної гранати, проникнення у тил супротивника, розвертання військ, маневри, відступ, наступ, основи ментальної й фізичної дисципліни; нас водили на стрільбища, бах-бах і ми отримували свої медалі стрілків. У нас були навіть справжні маневри, нас повезли у ліс і влаштували а-ля війну. Ми повзали на животах з рушницяим в руках. Все було серйозно. Навіть я був серйозним. У цьому щось було і воно хвилювало кров. Це було тупо і більшість із нас знали про це, та щось у нас перемкнулося і нам це подобалось. З нами був вояка на пенсії, полковник Сасекс. Це був жалюгідний миршавий дідуган, в якого з кутів рота капала слина, розтікаючись по всьому підборіддю. Він завжди мовчав. Він просто стояв у своїй формі, обвішаній різноманітними орденами і за це отримував платню від школи. Під час маневрів він ходив із блокнотом і оголошував рахунок. Він стояв на пагорбі й робив підрахунки – швидше за все. Та він ніколи не казав хто виграв. Кожна зі сторін заявляла про перемогу. Це призводило до нехороших речей.

Лейтенант Герман Бікрофт був найкращим. Його батько був власником пекарні й служби обслуговування готелів, що б це не означало. Як там що, він був просто найкращим. Перед маневрмаи, він завжди штовхай ту ж саму промову.

«Пам’ятайте, ви маєте ненавидіти ворогів! Вони хочуть згвалтувати ваших матерів і сестер! Чи, може, ви хочете, щоб вони гвалутвали ваших матерів і сестер?»

У лейтенанта Бікрофта майже не було підборіддя. Його обличчя майже повністю запливло, а там, де мала бути щелепа, був просто маленький ґудзик. Ми не знали, чи то було поранення, чи щось іще.Та його очі були неморівними у своїй люті, це був великий, палаючий символ війни та перемоги.

«Вітлінгер!»

«Так, сер!»

«Ти ж не хочеш, щоб ті покидьки згвалтували твою матір?»

«Моя мати померла, сер.»

«О, вибач… Дрейк!»

«Так, сер!»

«А ти ж не хочеш, щоб ті покидьки згвалтували твою матір?»

«Ні, сер!»

«Добре. Пам’ятайте, це війна! Ми приймаємо милість, та не проявляємо її. Ви маєте ненавидіти ворога. Убийте його! Мертвий ворог не зможе вас здолати. Поразка це хвороба! Перемога пише історію! А ТЕПЕР, ВМАЖТЕ ТИМ ХУЄСОСАМ!»

Ми розгортали війська, висилаючи наступальні ряди, а самі повзли через хащі. Я бачив полковника Сасекса з блокнотом на пагорбі. Був бій «Синіх» проти «Зелених». У кожного з нас була пов’язка на лікті. Я був за «Синіх». Повзти через чагарники було гірше за пекло. Стояла спека. Навколо були жуки, бруд, каміння й колючки. Я навіть не знав, де я. Наш командир загону, Козак, кудись зник. Зв’язку не було. Ми були в сраці. Наших матерів згвалтують. Я продирався крізь хащі, дряпаючи все тіло, почуваючись загубленим і наляканим, та, насправді, добряче надуреним. Всі ці вільні землі, чисте небо, пагорби, потоки, акри і акри. Кому це все належало? Мабуть, комусь із батьків наших багатіїв. Нам нічого