Читати книгу - "1Q84. Книга І"

«Звісно, все це лише гіпотеза, — думала Аомаме на ходу. — Але зараз вона найпереконливіша. Принаймні доведеться діяти на її основі, поки не з'явиться набагато переконливіша. Бо інакше опинюся десь на узбіччі життя. А для нового стану, у якому перебуваю, не завадило б придумати відповідну назву. Вона потрібна й для того, щоб відрізнити колишній світ, у якому поліція носила із собою револьвери старого зразка, від сьогоднішнього. Адже навіть котам і собакам потрібна кличка. Як і новому, зміненому світові».

1Q84 рік… Аомаме вирішила так назвати цей новий світ. Q від слів «question mark», тобто «знак запитання».

Ідучи вулицею, вона кивнула.

«Подобається це мені чи ні, але зараз я живу в 1Q84 році. Знайомого мені 1984 року більше нема. Зараз 1Q84 рік. Змінилося повітря, змінився краєвид. Я мушу якнайшвидше пристосуватися до цього світу із знаком запитання. Як звір, покинутий у новому лісі. Щоб захиститись і вижити, мені доведеться якомога скоріше зрозуміти місцеві правила й до них прилаштуватися».

Аомаме зайшла у крамничку грамофонних записів поблизу станції Дзіюґаока й пошукала «Симфонієту» Яначека. Цей композитор не дуже популярний, а тому його записів було надзвичайно мало, а грамофонна платівка із «Симфонієтою» знайшлася тільки одна. У виконанні Клівлендського симфонічного оркестру під орудою Джорджа Села.[24] На першій стороні платівки містився «Концерт для духових і струнних інструментів» Бартока. Оскільки іншого вибору Аомаме не мала, то купила цю довгогральну платівку, хоча й не знала, наскільки добре виконано «Симфонієту». Повернувшись додому, вона добула з холодильника пляшку «Chablis», відкоркувала її й поставила платівку на програвач. Попиваючи досить холодне біле вино, слухала музику. Знайома вступна частина зазвучала блискуче. Це була, безсумнівно, та сама музика, яку вона чула в таксі. Заплющивши очі, Аомаме зосередилася на ній. Виконання було непоганим. Але нічого не сталося. Просто тільки лунала музика. Її тіло не викручувалося, відчуття не змінювалися.

Дослухавши музику, вона поклала платівку у футляр, сіла на підлогу й, обіпершись об стіну, стала пити вино. Воно майже не мало смаку, коли пила його, думаючи на самоті. Потім зайшла у ванну кімнату й вимила з милом обличчя, ножичками підрівняла брови, ватною паличкою прочистила вуха.

«Щось одне правда: або я несповна розуму, або світ. А хто — не знаю. Посуд і кришка різняться величиною. Може, з вини посуду, а може, — кришки. Один факт незаперечний — їхні розміри не сходяться».

Аомаме відчинила холодильник і перевірила його вміст. Уже кілька днів вона нічого не купувала, а тому в ньому залишилося небагато продуктів. Вона вийняла перестиглий плід папаї, розрізала ножем й, виколупуючи м'якоть, їла. Потім добула три огірки, обмила водою й, додавши майонезу, поволі жувала. Випила склянку соєвого молока. На цьому вечеря скінчилася. Проста, але ідеальна для того, щоб запобігти запору — одній з найненависніших речей для Аомаме в цьому світі. Поряд з такими, як підлі чоловіки, що вдаються до насильства в сім'ї, й вузьколобі релігійні фундаменталісти.

Повечерявши, Аомаме роздяглась і стала під душ. Вийшовши з-під нього, вона витерлася рушником і глянула на себе голу в дзеркалі дверей. Тонкий живіт і напружені м'язи. Слабо несиметричні груди, волосся на лобку, схоже на недоглянуте футбольне поле. Поглядаючи на себе, вона раптом згадала, що за тиждень їй виповниться тридцять. Знову надходить цей непутящий день народження. «І треба ж мені зустрічати тридцятий день народження в цьому незрозумілому світі!» — подумала Аомаме.

1Q84 рік.

Ось де вона опинилася.

Розділ 10

(про Тенґо)

Справжня революція з потоком справжньої крові

«Пересідаємо», — сказала Фукаері й знову взяла Тенґо за руку. Електричка наближалася до станції містечка Татікави.

Коли, зійшовши з неї, вони сходами, вниз і вверх, перебиралися на іншу платформу, дівчина ні на мить не відпускала його руки. Навколишні люди, напевне, думали, що вони — закохана пара. Були досить різного віку, але загалом Тенґо видавався молодшим, ніж був насправді. Мабуть, і відмінність у зрості між ними викликала в людей посмішку. Мовляв, щасливе побачення весняного недільного ранку.

Однак у тому, як Фукаері стискувала руку Тенґо, не відчувалося нічого схожого на зацікавлення протилежною статтю. Дівчина просто, з незмінною силою, не відпускала його руки зі своїх пальців. З такою професійною точністю лікар визначає пульс хворого. «Можливо, завдяки дотику вона оцінює взаємний обмін інформацією, яка не передається словами», — подумав Тенґо. Та навіть якщо такий обмін відбувався, то був не взаємним, а скоріше майже одностороннім. Можливо, з його долоні Фукаері зачерпувала щось, що таїлося в його душі, а от її думок Тенґо не міг прочитати. Але це його не особливо турбувало. Бо не зберігав інформації та почуттів, які поставили б його у скрутне становище, навіть якби вона про них дізналася.

Однак, хоча дівчина й не усвідомлювала, що таке протилежна стать, вона начебто ставилася до нього з певною приязню. Так припускав Тенґо. Принаймні він не справляв на неї поганого враження. Бо інакше, незалежно від її намірів, вона не тримала б його за руку так довго.

Вони перейшли на платформу лінії Оме й сіли у вагон першої електрички, що очікувала пасажирів. Усередині було повно старих людей, зодягнених по-альпіністському, й разом з дітьми — більше, ніж вони сподівалися. Вони не сіли, а стали поблизу дверей.

— Видно, приїхали на екскурсію, — оглядаючись навколо, сказав Тенґо.

— Можна тримати за руку, — спитала Фукаері. Навіть сівши у вагон, вона все ще її не відпускала.

— Звичайно, можна, — відповів Тенґо.

Начебто заспокоївшись, Фукаері й далі тримала його руку, її пальці й долоня, як і раніше, були гладкими й сухими. Здавалось, вона не переставала шукати й перевіряти щось, заховане в ньому.

— Уже не страшно, — запитала вона без запитальної інтонації.

— Думаю, не страшно, — відповів Тенґо. І це була правда. Паніка, що охопила його недільного ранку, напевне, завдяки дотику руки Фукаері невпинно втрачала силу. Він уже не пітнів, перестало несамовито калатати серце. Не з'являлася галюцинація. Дихання, як завжди, стало розміреним.

— От і гаразд, — одноманітним голосом сказала Фукаері.

«От і гаразд!» — подумав і Тенґо.

Пролунало коротке, скоромовкою, оголошення, що поїзд вирушає, і невдовзі двері з гуркотом, наче допотопна велетенська тварина, що, прокинувшись, потрясла своїм тілом, зачинилися. Ніби нарешті зважившись, електричка поволі залишила платформу.

Сидячи поряд, рука в руці, з Фукаері, Тенґо споглядав краєвид за вікном. Спочатку пропливали цілком