Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Ніколи про це е думав, — відказав Гейлі. — Я людина темна, красно балакати не вмію. А до торгівлі пристав лиш на те, щоб заробляти собі на прожиток. Коли воно й погано, я ще, мабуть, встигну покаятись.

— А тим часом навіщо завдавати собі клопоту, правда ж?

І довготелесий незнайомець — то був не хто інший, як чесний скотар, з яким ми познайомили читача в кентуккійській таверні, — сів і закурив сигару. На його довгастому сухорлявому обличчі блукала дивна усмішка.

Раптом пароплав зупинився, і всі, як звичайно, подались на палубу глянути, що то за пристань.

Тільки-но з пароплава спустили сходні, як на борт швидко збігла якась чорношкіра жінка. Вона стрілою увігналася в натовп, за мить опинилась на нижній палубі, де сидів гурт невільників, і з гіркими риданнями кинулася на шию бідоласі, що його продали як «Джона, тридцяти років». То був її чоловік.

Цю сцену спостерігав високий молодий пан з чутливим та виразним обличчям. Раптом він обернувся до (Гейлі, що стояв поряд, і хрипким від хвилювання голосом сказав:

— Чоловіче добрий, як ви можете, як ви смієте торгувати людьми? Погляньте на цих нещасних! Ось я тішуся собі з того, що їду додому, до жінки й дитини. Але ж той самий дзвін, що звелить пароплавові везти мене до них, назавжди розлучить цього знедоленого чоловіка з його дружиною. Бійтеся бога, ще відплатиться вам за все!

Торговець мовчки відвернувся і перейшов на другий кінець палуби. Там він дістав з кишені записник і зайнявся підрахунками, до яких так часто вдаються, щоб заспокоїти нечисте сумління.

Тим часом пароплав повільно одійшов від берега, і на ньому знову стало весело, як і раніш. Чоловіки тинялися по палубі, розмовляли, читали, курили. Жінки шили, діти гралися, а пароплав сунув собі далі.

Одного ранку, коли він зупинився біля пристані якогось містечка в Кентуккі, Гейлі зійшов на берег в одній невеличкій справі.

Том, хоч він і мав на ногах кайдани, міг помалу ходити. Отож він пришкандибав до поруччя і став, байдужно втупивши очі перед себе. Через деякий час він побачив торговця, що хутко простував назад, ведучи за собою чорношкіру жінку з малим дитинчам на руках. Вона була пристойно вдягнена, і за нею слідував негр, несучи невелику скриньку. Жінка йшла весело, балакаючи про щось із чоловіком, що ніс її скриньку, і так само піднялася сходнями. Задзвонив дзвін, засичала пара, машина застогнала, крекнула, і пароплав рушив далі за водою.

Опинившись на нижній палубі, захаращеній ящиками та паками бавовни, жінка знайшла вільну місцинку, сіла й почала бавити дитину.

Гейлі раз чи два пройшовся кругом по палубі, тоді підсів до жінки й тихо заговорив до неї.

Том помітив, як враз спохмурніло її чоло, і вона швидко й збуджено щось відказала.

— Не вірю!.. Не може бути! — почув Том. — Ви мене просто морочите.

— Коли не віриш мені, то гляди сюди, — сказав Гейлі, витягаючи з кишені якийсь папір. — Оце тобі купча, а отут підпис твого хазяїна. І щоб ти знала, я виклав за тебе чималий гріш, отак-то!

— Не вірю, щоб хазяїн так обдурив мене, це неправда! — вигукнула жінка, дедалі дужче хвилюючись.

— Ну, то спитай хоч кого, хто вміє читати. Гей, пане! — звернувся він до якогось чоловіка, що саме проходив повз них. — Ану прочитайте, що тут написано. Бо ця дівуля мені не вірить.

— Це купча за підписом Джона Фосдіка, — сказав чоловік, — а в ній говориться, що негритянка Люсі та її дитина переходять у вашу власність. Як на мене, все тут по закону.

Розпачливі вигуки жінки зібрали коло неї гурт цікавих, і торговець коротко пояснив їм, у чому тут річ.

— Він же сказав мені, що я поїду в Луїсвілл і наймуся куховаркою до заїзду, де робить мій чоловік! Ось що сказав мені хазяїн, це його слова, і я не вірю, щоб він мені збрехав! — невгавала жінка.

— Але він продав тебе, бідолашна, це правда, — сказав якийсь добросердий на вигляд чоловік, уважно прочитавши купчу. — Ось його підпис, усе правильно.

— Ну, коли так, то нема про що й балакати, — мовила жінка, раптом опанувавши себе.

Міцніше пригорнувши до себе дитину, вона сіла на свою скриньку, відвернулася й незворушно втупила очі на річку.

— Дарма, перемелеться! — сказав торговець. — Дівуля, як я бачу, не з плаксивих.

Пароплав ішов собі далі, і жінка начебто зовсім заспокоїлась. Легенький теплий вітерець пестливо торкався її чола, немовби хотів розрадити, — лагідний вітерець, що з однаковою ніжністю обвіває і чорні і білі обличчя. Вона бачила сонячні блищики, що золотавими брижами мінилися на воді, чула довкола себе веселі, безжурні голоси, та на серці в неї лежав важкий тягар. Дитинча зіп’ялося на ніжки й гладило рученятами її щоки; воно підстрибувало, весело агукало, щось белькотало, неначе хотіло будь-що розважити матір. Раптом вона рвучко й міцно стиснула його в обіймах, і сльози одна по одній закапали на його здивоване й перелякане личко. Та трохи згодом вона помалу заспокоїлась і почала няньчитися з малим.

Той десятимісячний хлопчик був навдивовижу великий і дужий як на свій вік. Він ні хвилини не сидів спокійно, і матері доводилося весь час притримувати й вгамовувати його.

— Оце-то молодець! — сказав якийсь чоловік, раптом спинившись проти них. — Скільки ж це йому?

— Десять місяців з половиною, — відказала мати.

Чоловік свиснув до малого й протягнув йому цукерку. Той миттю вхопив її і тут-таки потягнув до рота, цієї найпершої немовлячої скарбнички.

— Хвацький хлопчина! — мовив незнайомець. — Тямить, що до чого!

Він свиснув ще раз і пішов собі. На другому боці палуби він знайшов Гейлі, що сидів на зіставлених докупи ящиках і курив.

Незнайомець дістав сірники і, запалюючи сигару, сказав:

— А ви, чужинцю, непогану негритянку придбали.

— Та начебто, — відказав Гейлі, пахкаючи сигарою.

— Везете на пониззя? — спитав незнайомець. Гейлі кивнув головою і курив собі далі.

— На плантації?

— Еге ж, — відказав Гейлі. — Я маю замовлення від радної плантації, то, певне, і її туди збуду. Мені казали, що вона добра куховарка, то, може, й там її до цього діла приставлять. А ні — то збиратиме бавовну. Пальці в неї на те годящі, я дивився. Так чи так, а візьмуть її охоче.