Читати книгу - "Чорний обеліск"

Я тихенько спускаюсь униз і вистукую на Георгових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Георг висуває голову. Я розповідаю йому, що трапилось.

— От чорт! — каже він. — Спровадь його кудись!

— У таку пору?

— Спробуй! Пусти в хід всі свої чари.

Я лінивим кроком виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, прямую до Вацека.

— Чудовий вечір, — кажу я.

— Чудовий, хай йому чорт, — відповідає різник.

— Теж правда, — погоджуюсь я.

— Тепер уже це довго тривати не буде, — раптом рішуче заявляє Вацек.

— Що саме?

— Ви добре знаєте що! Свинство! Що ж іще?

— Свинство? — з тривогою питаю я. — Як так?

— Авжеж свинство. Чи ви іншої думки?

Я дивлюсь на ніж за халявою і вже бачу, як Георг з перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.

— Залежно від того, як на це дивитися, — дипломатично зауважую я. Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Георга. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.

— Незабаром усе буде інакше, — похмуро заявляє Вацек. — Проллється кров. Винних буде покарано.

Я дивлюсь на Вацека. Він довгорукий, кремезний і, очевидно, дуже сильний. Я міг би стукнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться з стільця, завдати ще одного удару між ноги або, якщо він спробує тікати, підставити ногу й кілька разів стукнути добре головою об бруківку. Поки що цього вистачило б — але що буде потім?

— Ви чули його? — питає Вацек.

— Кого?

— Та ви ж знаєте! Його. Кого ж іще? Він же тільки один такий є!

Я прислухаюсь, але нічого не чую. На вулиці тихо. Хтось обережно зачинив вікно в Георговій кімнаті.

— Кого я мав слухати? — голосно питаю я, щоб виграти час і подати Лізі знак сховатись у саду.

— Та його ж! Фюрера! Адольфа Гітлера!

— Адольфа Гітлера! — полегшено повторюю я. — Он кого!

— Що значить — он кого? — з викликом питає Вацек. — Хіба ви не за нього?

— Звичайно, за нього! Особливо зараз! Ви не можете собі навіть уявити, як я за нього!

— Чому ж тоді ви не слухали його?

— Але ж його тут не було!

— Він виступав по радіо. Ми слухали в різниці. Він усе поверне на інший шлях. Надзвичайна промова! Він знає, що і як! Все буде по-іншому!

— Зрозуміло, — кажу я. Ця єдина фраза «все буде по-іншому» — універсальна зброя всіх демагогів світу. — А чи не випити нам пива?

— Пива? Де?

— У «Квітці», за рогом.

— Я чекаю на свою жінку.

— Ви зможете чекати па неї і в «Квітці». А про що говорив Гітлер? Я дуже хотів би дізнатись про все докладніше. В мене радіо зіпсоване.

— Про все, — заявляє різник і підводиться. — Він знає все. Все, кажу вам, камраде.

Вацек ставить стілець до сіней, і ми дружно вирушаємо В літній ресторан «Квітка» втішатися дортмундським пивом.

X

У блідих сутінках біля грядки троянд нерухомо стоїть скляний чоловік. Григорій VII походжає по каштановій алеї. Літня сестра водить якогось згорбленого дідугана з довгим волоссям, котрий весь час намагається вщипнути її за товстий зад і щоразу весело хихикає. Біля мене на лавці сидять двоє чоловіків, і кожний пояснює іншому, не слухаючи його, чому той божевільний. Три жінки в смугастих халатах поливають квіти; вони мовчки сновигають з бляшаними поливальницями — темні тіні в сірому присмерку.

Я сиджу на лавці біля грядки троянд. Тут мирно й спокійно. Ніхто не турбується про те, що долар піднявся за день на двадцять тисяч марок. Ніхто через це не вішається, як учора в місті якесь старе подружжя. Сьогодні їх знайдено в шафі для одягу. Крім них та ще двох мотузків, на яких вони висіли, в шафі не було нічого; все продано й закладено, навіть ліжко й саму шафу. Коли покупець хотів забрати меблі, то знайшов трупи. Старі обхопили одне одного й застигли, висолопивши напухлі сині язики. Мертві виявились дуже легенькими, їх не важко було відчепити. Обоє були чисто вимиті, причесані й одягнуті у старанно полатаний чистий одяг. Коли покупець, повнокровний торговець меблями, побачив трупи, йому стало нудно, і він заявив, що не візьме шафи. Однак до вечора передумав і вирішив таки забрати її. В цей час мертві лежали вже на ліжку, але їх довелось зняти, бо ліжко теж мали забрати. Сусіди позичили два столи, і старих переклали на них. Голови їм прикрили цигарковим папером — це було єдине, що належало ще їм у квартирі. Покійники залишили листа, в якому пояснили, що мали намір отруїтися газом, але компанія вимкнула його, бо вони вже давно не платили за газ. Тому вони вибачаються перед покупцем меблів, що завдали йому такого клопоту.

Засапавшись від швидкої ходи, наближається Ізабела. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.

— Де ти був? — питає вона.

Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендіка та Верніке було нелегко, але я краще хотів відпочивати з Гердою, хай навіть не маючи нічого, крім бутербродів і картопляного салату.

— Де ти був? — перепитує Ізабела.

— Там, за стіною, — ухильно відповідаю я. — Де найбільшу вагу мають гроші.

Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено зиркають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабела зсувається на лавку.

— Чому діти вмирають, Рудольфе? — питає вона.

— Не знаю.

Я не дивлюсь на неї. Не хочу, щоб вона знов полонила мене. Досить уже й того, що вона отак сидить, виставивши ноги в коротких тенісних штанах, ніби знає, що я вирішив відтепер жити по Георговому рецепту.

— Навіщо ж вони народжуються, коли їм одразу доводиться вмирати?

— Спитай про це вікарія Бодендіка. Він запевняє, що бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.

Ізабела сміється.

— Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже