Читати книгу - "Катар"

Я помацав свої коліна, груди, обличчя, наче саме з цього належало починати обстеження, провів обома руками по шорсткій поверхні крісла, встав, пройшовся по кімнаті, стукнув кулаком по відчинених дверцятах шафи. Все було солідне, нерухоме, мертве, виразне і водночас — непевне. Затримавшись перед телевізором, я побачив на матовій опуклості екрана зменшене відображення ліжка і двох жіночих босоніжок, скинутих на килимок. Я з жахом обернувся. Там не було нічого. Біля телевізора стояв телефон. Я підняв трубку. Почув гудок, але не набрав жодного номера. Що, власне, я міг сказати Бартові — що в готелі мені привиділася дівчинка і я боюся бути сам? Поклав трубку, вийняв із валізки несесер, пішов до ванної і раптом застиг над умивальником.

Все, що я робив, відразу знаходило певний відповідник. Хлюпав в обличчя холодною водою, як Прок. Натер скроні одеколоном, як Осборн. Повернувшись до кімнати, я не знав, що мені робити. Зі мною, власне, нічого не діялося. Єдиним правильним рішенням було якнайшвидше лягти в ліжко й заснути. Разом з тим я боявся роздягтися, наче одяг правив за якийсь захисток — принаймні це було зрозуміле. Рухаючись беззвучно, аби не збудити лиха, я скинув штани, черевики й сорочку і занурив голову в подушку, погасивши верхнє світло. Тепер неспокій плинув звідусюди — з неясно окреслених світлом нічної лампи речей. Вимкнув лампу. На мене найшло заціпеніння. Наказав собі дихати повільно й розмірено. У двері хтось постукав. Я навіть не поворухнувся. Постукали ще раз, тоді двері прочинилися, й до кімнати хтось увійшов. Темна на тлі освітленого коридора постать наблизилась до ліжка.

— Месьє…

Я не відізвався. Людина постояла наді мною, поклала щось на столі й тихо вийшла. Замок клацнув, і я лишився сам. Не так одурманений, як розбитий, я сповз з ліжка й засвітив бра. На столі лежала складена телеграма. Непевно тримаючись на ногах, відчуваючи, як калатає в грудях серце, я взяв бланк. Адресована мені, в готель “Ейр Франс”. Глянув на підпис, і мене до кісток пройняв дрож. Я міцно заплющив повіки, тоді розплющив і ще раз прочитав прізвище людини, яка вмерла досить давно, щоб зітліти під землею.

“ЧЕКАЮ РИМ ХІЛТОН КІМНАТА 303

АДАМС”

Прочитав текст разів десять, підносячи його до самих очей і обертаючи телеграму на всі боки. Її надіслано з Рима о 10.40, добру годину тому. Може, це звичайна помилка? Ренді міг перебратися в “Хілтон”, адже в готелі коло Іспанських сходів він зупинився, не знайшовши нічого кращого, а тепер переїхав і повідомляє мене. Йому переказали про мій дзвінок, а він, не дочекавшись мене й почувши про затримку рейсів, надіслав телеграму. Але чому, власне, так перекрутили прізвище? Сівши під стіною, я думав, чи не може це бути ще й сном. Наді мною світилася лампа. Все, на що я дивився, мінялося. Штора на вікні, телевізор, загнутий ріжок килима, обриси тіні обіцяли щось незбагненне. Заразом усе оточення залежало від мене. Існувало лише завдяки моїй волі. Я вирішив усунути з нього шафу. Блиск полірованої стіни потьмянів, контури дверей потемнішали, в шафі з’явився неправильний пролом, повний рухомого слизу. Спробував відновити шафу, але марно. Оточуюче тануло в півмороці кутів, врятувати я міг лише те, що було освітлене. Я потягся до телефону. Трубка, глузливо вигнувшись, вислизала з руки, телефон став чорним, шорстким на дотик каменем з діркою замість диска. Пальці пройшли крізь його поверхню й наткнулися на щось холодне. На столі лежала кулькова ручка. Напружуючи всі сили, щоб вона не зникла, я написав поперек бланка великими кривулями:

“11,00 NAUSEA[26]

11,50 ГАЛЮЦИНАЦІЇ Й ХИМЕРИ”.

Але, пишучи, я забув про оточення і вже не міг з ним упоратися. Я чекав, що розпадеться кімната, а тим часом сталося несподіване. Я зауважив, що поряд щось діється. Це “поряд”, як я зорієнтувався, було моїм тілом. Воно збільшувалося. Ноги й руки, випростуючись, віддалялися від мене. Злякавшись, що голова проб’є стелю, я впав на ліжко. Лежачи горілиць, я ледве дихав, груди здіймалися, як баня собору святого Петра, в кожну жменю я міг би взяти по кілька шаф, та що шаф, там помістилася б уся кімната! “Це маячня, — сказав я собі. — Не зважай на неї”. Я настільки збільшився, що межі тіла розчинилися в мороці. Блукали десь у пітьмі за милі звідси. Я вже майже не відчував їх. Зосталися самі нутрощі. Вони стали велетенськими. Лабіринт у просторі, прірва між моїм мисленням і світом. Зрештою, й світу вже не було. Не дихаючи, я нахилився над цією своєю безоднею. Там, де досі були легені, нутрощі, вени, тепер спочивали самі думки. Це вони були такі величезні. В них я побачив своє життя. Викривлене й зім’яте, воно жаріло, обвуглювалось і ставало попелом. Розсипалося вогненним пилом, чорною Сахарою. Вона була моїм життям. Кімната, в якій я лежав, мов риба на дні, теж зменшилася до зернятка. І була в мені А тіло все розросталося й розросталося, і я злякався. Мене вбивала страшна сила мого визволеного тіла, що жадібно й невпинно поглинало простір. Усмоктуваний вглиб, я скрикнув від розпачу й напружив руки, що спиралися на матрац десь у центрі Землі. Боявся, що від цього руху розваляться стіни. Вмовляв себе, що це неможливо, та кожним м’язом і нервом відчував, що це так. У божевільній спробі втекти я сповз з ліжка, впав на коліна й по стіні дотягнувся до вимикача. Світло залило кімнату разючим, як ніж, сяйвом. Побачив стіл, наче облитий емаллю всіх кольорів веселки, телефон, запечений, мов кістка, далеко в дзеркалі — власне обличчя, лискуче від поту, — я впізнав його, але нічого не змінилось. Намагався зрозуміти, що зі мною діється, яка сила розпирає мені груди, шукаючи виходу. Чи нею був я? І так, і ні. Велетенська рука була моєю рукою. Але якщо вона перетвориться на гору м’яса й задавить мене гарячою масою, чи мав я й надалі вважати її своєю рукою, а не силою, яка її рознесла? Хоч як силкувався чинити опір метаморфозам, та весь час запізнювався, бо все