Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Я бив рідоту ногами і руками, ревів і ліз. Не знаю, яким дивом, але я зміг здолати кілька метрів до краю болота, виліз на берег, скрутився і затремтів. Було дуже холодно і страшно. А потім я знепритомнів. Голова не витримала напруження. Коли опритомнів, навколо було тихо. Лише десь далеко лунав гавкіт. Я закахикав. Дуже змерз. Треба було щось робити, страшенно холодно. Я зняв із себе одяг. Весь. Спіднє просто викрутив якомога сильніше, а верхній одяг довго трусив, щоб збити болотне багно, потім викрутив і надягнув. Тепліше не стало. Пізня осінь, холодні ночі. Щоб вижити, треба було бігти, треба було примусити тіло зігрітися. І я побіг. Босоніж, бо чоботи залишилися в болоті. Побіг лісом. Тримався від дороги подалі, бо мої переслідувачі могли не повірити, що я втопився. У лісі було темно. Я швидко збив ноги, але не зупинявся. Біг, біг і біг. Не знаю, скільки часу минуло, коли ліс закінчився. Почався луг. Біг ним. Біг далі. Вітер, холодний вітер, який штрикав мене, наче голками. Головне було не заблукати. Я знайшов на небі Полярну зірку, яка вказувала, де північ. Згадав мапу. Уявив, де приблизно я перебуваю. Ні, я віддалявся від Підребрового. Поки я про це думав, я не зупинявся. Біг і біг. Так пробіг до самого ранку. Поночі трапилося два села, але оббіг їх, бо там мене могли знову здати переслідувачам. Подалі, подалі від клятого Підребрового!

Тільки вже вранці, коли натрапив на невеликий хутірець, зупинився. Бо не було сил, та й схожий я був на диявола, налякав би людей. Постукав у двері. Сказав господарям, що прикажчик із Курська, напився і ледь не втопився у болоті.

— Слухай, хлопче, та немає у нас тут боліт! Найближчі аж біля Підребрового! — здивувався старий господар.

— Ну не болото, може, калюжа просто велика чи ставок. Я з п’яних очей і не розібрав! — збрехав я. — Лазня у вас є? Рятуй, батьку, бо погано мені, застудився, помру!

— Є лазня, зараз натоплю. А ти поки обмийся біля колодязя, бо ж марудний, наче чорт.

Я пішов до колодязя, роздягся і облився водою. Вода була крижана, а я так змерз, що і не відчував. Ледь дійшов до лазні, там заліз на верхню полицю і тремтів. Було дуже холодно.

— Батю, піддай дров! Піддай! Я заплачу, побільше дров!

— Та палю, палю, зараз зігрієшся.

Старий метушився за дверима біля пічки, потім зайшов до мене, хлюпнув водою на каміння. Пішла густа пара.

— Грійся! І не пий більше! — сказав старий.

— Холодно, батю, холодно! — тремтів я, бо пара здавалася мені холодною.

Далі знову знепритомнів. Міг і вчадіти, але дід помітив, витяг мене, відніс до хати, де поклав на піч. Сушив на ній зерно, зарив у нього мене і піч добряче грів. Я проспав у теплому зерні дві доби. Прокинувся від того, що старий мене по щоках плескав.

— Ти живий хоч?

— Живий.

Виліз із печі, довго не міг зрозуміти, де я і що тут роблю. Потім старий пояснив. Дав мені мій одяг, випраний та висушений.

— Чобіт у тебе не було, втопив, мабуть, — пояснив дід. — Мої на тебе малі будуть. Валянки можу дати, але в них промокнеш одразу.

— А далеко я від Льгова?

— Та далеченько.

— А від залізниці?

— Верст десять.

— Не дійду я, батю. Відвези мене. Я тебе не забуду, ти ж мені життя врятував. Відплачу, не сумнівайся.

— Та добре, відвезу. Тільки завтра, бо ти зараз слабкий. Поїж та лягай спати, набирайся сил.

Я поїв, а сам усе чекав стукоту копит. Не довіряв старому. Не на піч поліз, а на горище, щоби спробувати втекти за першої нагоди. Але ніхто так і не прискочив, а вранці дід відвіз мене на станцію. Там я дав телеграму в Крим, панові Бекіру, в якого Афродіта гостювала. Відповіли мені досить швидко. По обіді зі Льгова, з контори графині, передали потягом конверт із грошима. Сто рублів я старому дав.

— Та ти що, я таких грошей ніколи в руках не тримав! — злякався він.

— Бери, батю, я тобі більше винний. І більше заплачу, а поки що це візьми.

Сам я подався до Курська, там купив доброго коня. З тим і повернувся до Підребрового. У саме село не потикався, а навколо поїздив, подивився, що і як. А тут і телеграма прийшла від графині, що чекає вона на мене. Я хотів сам усе зробити, але раз уже пора, то поїхав. Біля вокзалу в Сімферополі ждали мене татари верхи. Спитав у них про пана Бекіра.

— А ви Іван Карпович? — спитали вони і виструнчилися, наче рядові перед генералом.

— Іван Карпович, — сказав я.

— Ви нам і треба. Просимо, — підвели коня і відвезли мене до села, де був будинок пана Бекіра. Він особисто мене зустрів.

— Доброго дня, Іване Карповичу, — обійнявся зі мною. — А ми з графинею вже почали хвилюватися за вас.