Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

– Хто каже? – їй відповідає Іра на це все. – А я ось заміж було вже зібралася. Уже й фата, і їдальню співробітників поштамту орендували для весільної вечері, й торти з двома лебедями з безе, і холодець іще, і голубці… І він забіг до мене в гості костюм свій показати. Просто так прийшов. Родіон мій. І я йому каву, собі каву. А до кави – увага, дівчата, – два глазурованих сирки. Два. Тобто ви зрозуміли, еге ж? Йому каву, собі каву і два сирки в шоколадній глазурі. То він спокійно обидва розпакував й обидва з’їв. Навіть очей не підводячи. Так по-дитячому, зосереджено: «Ням-ням-ням. Цям-цям-цям». А потім підвів погляд і питає: «Що?» І я йому кажу: «Все, Родіоне Чеглинський, весілля не буде». Нічого йому не пояснила. Нічого нікому не пояснила. Але весілля скасувала негайно… Щоправда, – зітхнула Іра, добра моя подруга, – я за нього все одно заміж вийшла. Адже все вже було готове – і лебеді на торті, і голубці… Але я з того часу глазуровані сирки бачити не можу.

Послухала я своїх дівчат і кажу:

– А нумо поїдемо, дівчата, до Хотина, га? Там саме Битва націй міжнародна. Хоч подивимось, які вони бувають, лицарі. Туди, – розповідаю я подругам своїм, Ірі та Наді, – в старовинну, ще Ломоносовим згадану фортецю, – понаїдуть звитяжні воїни з різних лицарських орденів Європи зі своїми вірними зброєносцями, а також усілякі сюзерени з васалами, вільні крамарі, музиканти, чародії, шахраї, фальшивомонетники і легендарні розбійники, що зневажили лицарські ідеали. Гадаю, не погребують візитом до середньовічного Хотина, – продовжую я барвисто і натхненно змальовувати дівчатам перспективи, – і понурі піхотинці – погани невірні, й суворі підступні сарацини – іспанські маври, і турецькі списоносці, й мамелюцькі кавалеристи-пустельники з гострими сокирами, а також інші приземкуваті, кривоногі, зиркаючі розкосими дикими очима з-під кошлатих самошитих грубих ковпаків, друзі степів.

– Ну гаразд, умовила!

І ми поїхали.

Ох, яка ж там була краса! Лукаві рум’яні єзуїтські монахи з тонзурами на маківках юрмилися біля таверни, тримаючи величезні гальби чи то з пивом, чи з елем. Несамовито приповідала, ридала та співала гайта, іспанська волинка. Загорнутий в лахміття, під мостиком скавулів жебрак з глиняним горщиком, наполовину заповненим грошима різних кольорів та номіналу. Смиренні мовчазні зброєносці – юні світлолиці хлопчики – готували арбалети, піки та гігантські мечі до наступного лицарського турніру. Прогулювалися дівчата у справжніх середньовічних шатах, очіпках та м’яких, ручної роботи, чобітках. Або босоніж. На дерев’яних лавицях порозсідалася знать в оксамитових камзолах та сукнях. По обидва боки древньої, викладеної каменем дороги, що веде до центрального фортечного замку, розташувалися жонглювальники вогнем, ремісники, мисливці з бойовими криводзьобими соколами на жорстких своїх шкіряних рукавицях, менестрелі – виконавці млосних балад про кохання і тугу за батьківщиною. І головне – фортецею просто так, вільно і безборонно, ходили, стояли або сиділи верхи на розкішних породистих конях сонцесяйні лицарі найрізноманітніших сортів, видів та образів. У сяючих на сонці обладунках вони репрезентували увесь спектр лицарських орденів зі своїми прапорами, піками, штандартами та гербами.

У мене аж дух перехопило, і я потягла подруг якомога ближче до ристалища.

Вершники на всім скаку кидали піки по мішенях, стріляли з арбалетів і рубали велетенськими мечами капустяні голови, та так спритно, що верхні шати весняних парникових капуст, які віддавали на славу переможців турніру свої юні душі, летіли у глядачів, повисали зеленим зів’ялим лахміттям на огорожі.

І тут якийсь шотландський лицар не втримав коня свого, що на мокрій траві послизнувся. Вивернувшись, помчав кінь туди, де ми стояли. І хоч була огорожа високою та неприступною, для коня вона виявилася лиш прикрою легкою перешкодою. І всі розбіглись, а я, вчепившись у перекладину руками, дивилася, цілком зачарована, як зухвало, радісно та норовливо, з хрипінням, рухаючись боком, вириваючи копитами дернину, граючи м’язами, косячи вишневим оком, невідворотно насувається на мене неминуче. І бачила я вже заголовки в Інтернеті: «Затоптана конем шотландського лицаря ордену Чортополоха».

В останню мить вершнику вдалося розвернути і зупинити коня – а радше, так воно й було ним замислено. Він підняв забрало, привстав у стременах, підвів десницю свою у важкій кованій рукавиці привітально, а відтак простягнув її до мого плеча. Я кивнула на знак згоди і зняла з шиї свій улюблений шарф, яскравий летючий шарф ручного розпису. Надбіг хлопчик і пов’язав його на лицарський штандарт.

Лицар іще раз вклонився і знову скерував свого коня до місця поєдинку.

– Високоповажний Роберт Лермант, п’ятий герцог Дандар, кавалер ордену Чортополоха, – урочисто оголосив глашатай, – проти… (тут голос глашатая зміцнів) проти! Чорного! Лицаря!

У мрії моєї виростали крила: з Чорним лицарем, вершником без штандарта й інших геральдичних знаків, готувався битися мій лицар. Мій особистий, власний лицар. Герцог Дандар. І готувався до борні під яскравими квітами мого шовкового шарфа.

Публіка аплодувала і свистіла. Дівчата верещали від захвату і кидали лицарям букети.

А я чомусь раптом зажурилася і пішла до виходу. По-перше, щоб не бачити, коли раптом Чорний лицар виб’є із сідла мого Лерманта, що б’ється во славу мене, обраної Дами Серця. А по-друге – і це ще страшніше, – якщо раптом мій лицар, святкуючи перемогу, піде в таверну. І мене запросить, звичайно. Авжеж. І там візьме, наприклад, і… з’їсть обидва шоколадних сирки. Обидва. І свій. І мені призначений. Ням-ням-ням. Цям-цям-цям.

Музиканти грали джигу, тоненька дівчинка у ветхій сукні