Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Старий не встиг навіть зірвати зі спини рушницю чи рота відкрити, як здоровенна туша, заревівши, кинулася убік від осики. Борода старого затряслася. Звір качався, рив пазурами землю, мох й оглушливо ревів. Двома пострілами мисливець добив ведмедицю. А юнак ще довго стояв, прикипівши до осики, залитий від голови до ніг смердючою зеленню.

– Макарчику-у-у? Ма-ак-карчику-у! – шепотіла Женька, трусячи за плечі брата.

Кілька днів Макар ходив гоголем: вірив, що не лише врятував сестру, але й звіра зборов свідомо, холоднокровно, як навчав дід, а не запоров із переляку. Та згодом, коли вляглася хлоп’яча хвацькість, усе рідше тішив самолюбство, добре знаючи, що випадково, завдяки осиці й інстинкту врятувався, і звір не залишив на ньому свого автографа…

– Бач, дочко, який у нас Макарчик герой, а червоніє, начебто дівиця на виданні.

– Було б про що казати, – обличчя Макара палахкотіло, як доспіла ягода малини.

– Як це про що? – захоплено продовжував Федір Корнійович. – Не кожен мисливець похвалиться таким трофеєм. Таку махину, по правді сказати, уперше побачив.

– Якщо по правді, дідуню, то з переляку… У нестямі ножем орудував, – обличчя юнака сполотніло, ніби почервоніння зійшло разом зі словами правди.

– Ну-у-у, геро-о-ою! Годі, годі! – гудів тайговик-мисливець, і не зрозуміти було ні з вигляду, ні з голосу, про що думає в цю мить. – Не знаю, як потім, а батогом уперіщив звіряку, Жеку рятуючи, при здоровому розумі.

– І ще, дідуню, не чистий перед тобою, – Макар і сам не знав, чому до кінця оголюється, але відчував, що це треба насамперед йому самому. – Пам’ятаєш, два дні в тайзі гибів, а сказав, що негоду перечікував у зимарці.

– Забув, Макарчику. Було… Не було… все травою-биллям поросло. Роки, роки… – Неохоче відгукнувся старий, ніби його все це анітрошки не стосувалося й не цікавило.

– Та як же? – розгубився онук. У басовиння голосу вплелися дзвінкі нотки.

– Це того разу, батю, коли дві доби сніг, мов злива, йшов, – нагадала Галина Василівна.

– Снігопад тільки день, а я на третю добу прийшов, – уточнив Макар.

– Чи не однаково: день-два. Та й кому воно тепер потрібно? – так само неохоче басив досвідчений тайговик.

– Мені, – буркнув Макар, уже не приховуючи образи в голосі. Незрозуміла байдужість діда вдарила болючіше, ніж колись лозина.

– Ну-у, коли тобі – тоді ділися таємницею. Легше стане.

Лише зараз онук упізнав звичний дідів голос, і погляд видався знайомим, як того дня, коли старий запитав, де він вештався дві ночі.

– А що викладати… Заблукав… Першу ніч у тайзі в заметі ночував. І другого дня блукав. По колу… І не розмовляти б нам зараз, та натрапив на слід якогось мисливця. По його лижні й на зимарку вийшов.

– Говориш, на зимарку, – Джовба задумливо доторкнувся до бороди.

Саме зараз Макар збагнув, чому дід удавав байдужого, безпам’ятного. Як завжди, непомітно старий знову загнав його в кут. Онук зашарівся й вийшов на двір, остаточно укріпившись у підозрі, що тоді не проґавив його дід, а вивів до зимарки. По дідовій лижні вийшов до озера.

– Виходить, зовсім виправився бата, – погладжуючи бороду, задоволено зарокотав старий.

У рокоті свекра чулося стільки гордості, що невістка, як і син, зашарілася.

До поранення дід завжди здавався юнакові мовчазним, сильним, всезнаючим, а тепер незвично було бачити його говірким, майже безпомічним. За весну онук і зовсім переріс старого, та й у плечах став ширшим – спробував якось надягти його ватник, а він тріщить по швах, рукава короткуваті.

Від усвідомлення своєї сили Макар посерйознішав та все жалкував, що з браконьєрами дід зустрівся «сам на сам». Удвох сплели б їм постоли й роги.

Місце засідки Макар обстежив на череві. Четвірку вилупків бачить, як живих: знає, в що одягнені і як ходять; за слідами визначив їхній зріст і взуття, а жакан і дріб чужинців завжди носив із собою, досить розпакувати їхній патрон – і не треба ніякого паспорта. Зберігає й шапку чужинця, яка палахкотить рудизною, з кількома його волосинами, що пристали. Тільки б попалися – від таких доказів не відкрутяться…

Очікування зустрічі з браконьєрами щодня додавало хлопцеві сили й упевненості. Протягом хвороби діда подорослішала й Женька. Одинадцятий рік дівчинці, а помічниця хоч куди.

– Дідуню, а що в тебе на тілі? – запитала онучка, витріщаючи очі, побачивши спину й груди старого, коли допомагала переодягти свіжу натільну сорочку.

– Рубцями цікавишся?! – прошепотів поранений, але коли в світлицю зайшла дружина, поморщився й надовго замовк, ніби забув про запитання.

Женька терпляче чекала. Ледь бабуся вийшла, дід потягнувся до лави, де лежав складений одяг, і зняв із ременя ніж. Зовні він непоказний, якщо не зважати на бронзову голівку на відполірованій дерев’яній рукоятці, та й піхви від часу зовсім зносилися, але витягнеш – очей не відвести від клинка із синюватим відливом. Відразу видно: такому клинкові дріт або цвях – як тонка гілочка.

– Рубцями цікавишся? – повторив хворий задумливо, потім хотів