Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Я дістала сигарету й присіла.

— Ну…

Перехожі обминали мене, їм було байдуже, що хтось когось чекає. А хтось у сутані стоїть поруч. Хтось напустив тварюк. Хтось когось убив.

— Ну.

А я дивилась і нічого не бачила. Немов незряча.

— Ну ж бо!

Лише з п’ятої спроби роздивляюсь цю темну квартиру з єдиною лампою, що світиться у передпокої.

Спершу — проста купа постільної білизни на підлозі в одній кімнаті. А вже далі — закоцюрблі пальці та відблиск випадкового світла на пущених під лоба очах та скорчений з підібганими коліньми труп.

— Ось вони!

Я викинула сигарету, побігла в під’їзд, відштовхуючись від капота машини, що мало не задавила мене.

Святий Отець Є поспішав за мною слідом.

— Демони-вбивці, — простогнала Віщунка.

Другий поверх. Двійчасті зачинені на замок двері.

Отець Є розчахнув їх третім ударом, а я присіла й обдивлялась усі кімнати у квартирі. Так, аби не бачити нічого за далекими стінами, тримаючи біля плеча пістолет і повільно поводячи головою. Нікого, лише труп біля канапи.

Я розплющила очі й переступила поріг.

Чоловікові було років п’ятдесят, а в сорок вісім він підписав угоду з моїм Вітчимом.

Якраз два роки тому, такого самого вечора, щоб сьогодні Вітчим сказав:

— Настав час платити.

І до тварюк:

— Рушайте.

А завтра вранці патологоанатом скаже:

— Зупинилося серце. Пересічна смерть, — він не завважить відбитка лапи на пробитих почварою грудях.

Шкіра ще не задубла.

Отець Є доторкнувся до нього й спитав:

— То де ж вони, Крихітко?

Тварюки. Їх було дві, і прийшли вони, коли перестрибнули з протилежного карниза прямо в стіну біля кухонного вікна. Одна рушила коридором, друга крізь стіну та заповнені книгами шафи. А чоловік саме зайшов до кімнати, щоб увімкнути світло, — він щойно переодягся в хатнє.

— Настав час платити…

Тварюка, що стояла спиною, кивнула тій, котра наближалася від передпокою. Невидимі для чоловіка, що нахилився до канапи, аби дістати капці, безтінні та безгучні, вони підступалися до нього впритул.

Вони щезли крізь підлогу. Шугнули вниз. Крізь перший поверх. До підвалу.

Варто було лише опустити голову, щоб побачити їх: сидять незворушно одна проти одної дві зачаєні почвари.

Усього лише дві.

— Рушаємо?

— Так.

Ми вийшли з квартири й спустилися вниз.

Клямка начіпного замка. Цвяхи безборонно висовуються з потрухлих дощок, запах гнилизни та пухнасті від моху сходи. Табличка над вимикачем: «До підвалу з відкритим вогнем не заходити».

Отець Є увімкнув світло.

Одній з них було понад три тисячі років, другій — не більше. Кожна з них стільки вбивала… Кожна з них достеменно знала, що вбити значно легше, аніж звабити, спокусити ти затягти силоміць…

Кожна з них убивала…

Але в однієї був воїн, котрий врятував од неї до смерті перелякану дівчину та мало не порішив її саму, а в другої — старий із телефонної будки, що реготав, почувши її гарчання, та ввігнав їй у пащеку хрест.

Але кожна тварюка знала: вбити куди легше, ніж звабити. Убити. Убити. Убити. Убити. Бо не важливо, яким шляхом душа потрапить до пекла та хто принесе її у своїх лапах.

І коли я стала перед ними, та, котра була молодша, кинулася на мене, а друга притисла до грудей смолисто-чорну грудку, видерту з убитого, — душу того, хто піддався Вітчимові.

— Гррр — Гррррра — Ааааа!!!

Я вистрелила.

— Бах!

Отець Є ступив крок, щоб затулити мене собою.

Майор Конт зі своєю коротенькою рушницею:

— Ба-Бах!

І освячена куля з викарбуваним на ній знаком Любові відкинула геть тварюку в стрибку та розплющилась у стіні поза нею.

А втім, вона одразу ж спохватилась і знову кинулася на мене.