Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Проте, той запис з'явиться у його записнику тільки вночі, а тепер Аркадій, втікши з дому у саму спеку, лежав у морі на мілині й, примруживши очі, дивився в неозоре серпневе небо.

Зі своєю дружиною він познайомився вісім років тому, коли вже працював у одному з київських театрів. Майбутня дружина закінчувала економічне відділення київського інституту Народного господарства і вже на той час паралельно працювала бухгалтером в одній з новостворених приватних фірм, яка займалася постачанням іноземного обладнання для харчової промисловості. Вона була корінна одеситка, але, отримавши в Києві гарну роботу, вже не мала наміру повертатися у «перлину біля моря».

До усього ж була затятою театралкою. Відвідувала всі київські прем'єри, а найбільше любила театр, у якому працював Аркадій. Це був театр імені Франка. Національний, академічний.

Стаються в наших широтах такі парадокси, коли геть змосковщені й русифіковані громадяни з півдня та сходу країни раптом стають адептами української культурної традиції, ба й навіть більше — починають через культуру усвідомлювати себе не мешканцями колишнього СРСР, а конкретно і свідомо ідентифікуватися як українці. Приблизно щось таке сталося і з Мариною.

Першою виставою, яку вона ще студенткою подивилася у 1989 році, був «Момент» за творами Винниченка, у постановці молодого тоді ще Андрія Жолдака. Гра Бенюка, Хостікоєва, Мазура вразила її настільки, що вона «захворіла театром». А вже через театр прийшла і до української літератури, і до музики.., і взагалі зрозуміла, що Росія і Україна — це дві зовсім різні держави.

До речі, на «Моменті» вони і познайомилися, коли одного осіннього дня на виставі опинилися поруч.

«Отой молодий хлопець, — вказав Аркадій на Олексія Богдановича під час другої новели, — грає мою роль. Я вводжуся на його місце».

Він був такий натхненний, піднесений, щирий і талановитий, що Марина у нього закохалася по вуха.

У перші роки після одруження з Аркадієм, яке сталося пріснопам'ятної весни 1992 року, вона довгий час пишалася тим, що її чоловік виходить на одну сцену з видатними українськими метрами. Дарма, що у виставах «Тевьє-Тевель», «Енеїда», «Біла ворона» він грав самі епізодичні ролі. Вона «водила на чоловіка» своїх інститутських подруг, із захватом відвідувала «театральні капусники» на чолі зі старшим Задніпровським, не втрачала нагоди відсвяткувати з артистами прем'єри, церемонії нагородження премією «Золота пектораль», завела дружбу з іншими «театральними дружинами». Але останнім часом щось урвалося в її ідеалістичному сприйнятті театрального життя.

Не заладналось якось у її чоловіка з Великим академічним. Гарних ролей не давали. Аркадій весь час нарікав на якісь інтриги і внутрішньо театральну заздрість. Грошей платили мало, і родину, по суті, утримувала вона. А тут він ще почав потроху зазирати у чарку. Не те щоб так вже й зазирати, але що частіше почав увечері після вистав приходити «під шофе». Та й на домашніх застіллях з білого вина перейшов на білу сорокаградусну. Додому почав тягати пиво. Став знервованим, різким, агресивним. Весь час нудив: «Треба щось робити! Треба щось робити!»

Ночами сидів — писав якісь інсценування. Почав вести щоденника. А коли питала у нього: «Навіщо то все?», різко відповідав: «Щоб не втратити себе!»

Останньою краплею, через яку їхні стосунки дали серйозну тріщину, була його заява, що він хоче кинути театр, сім'ю і податися писати якийсь роман, що мав принести йому успіх, гроші та світову славу. На ознаку серйозності своїх намірів, він пообіцяв зробити собі тату у вигляді німецької руни «зіг» або, навіть, справжнього «свастону», як своєрідного знаку «отріцаловкі» у системі тюремних символів.

«Ти, замість того, щоб шукати «світової слави» і «свастони» собі малювати, піди купи лампочки і повкручуй їх в коридорі й ванній кімнаті», — заявила суворо і безапеляційно.

І тоді вперше за життя він назвав її «одеською жлобіхою».

Відтоді минуло трохи більш як півроку. Сварки між ними різних ступенів активності виникали ледь не щотижня. І щоразу ініціатором тих сварок був саме Аркадій, принаймні так здавалося Марині. Навіть до доньки почав ставитися якось суворо і надміру вибагливо. Аркадію ж здавалося, що навпаки — то дружина зробилася ядучою, балакливою, «вигризала у нього мозок» через дрібниці, присікувалася до його зовнішнього вигляду, слів, професії, не давала спокійно подивитися телевізор чи почитати книжку. Все вигадувала якісь роботи: чи полагодити кран, чи прибити полиці на балконі, чи просто винести сміття. І все це тоді, коли він хотів просто зосередитись на своєму внутрішньому світі, який підказував йому, що з театром справді час закінчувати і рвати кудись убік — в бізнес, на телебачення, в письменники чи сценаристи, байдуже... Головне — подалі від театру, в якому він повністю розчарувався. Проте замість вкрай радикального «свастону» чи «зігі», зробив собі на плечі зовсім нейтральну татушку у вигляді зодіакального знаку Скорпіона, з почепленим на нього Анкхом. Але і цей вчинок був досить непересічною подією у його житті, бо коли дружина розповіла батькам Аркадія про його «художества», то батько конкретно назвав сина адептом «уголовного довбоєбізма», вони посварилися і, здається, аж досі не розмовляли.

Отак і жили, аж поки цього літа доля не закинула їх разом із