Читати книгу - "Місто собачих снів"

Тарган немов почув хлопця. Він грізно (а може вдячно?) пошевелив рудими вусами і стрімко побіг під кухонний буфет. Гриня проводив його поглядом, виплеснув холодну каву в кухонну раковину і заходився готувати вечерю.

Вже засинаючи Климовський подумав про три речі:

1. Борис – мудак!

2. Що сказати завтра на репетиції?

3. Якого милого я відпустив таргана?!

І заснув, сподіваючись нарешті остаточно зловити капосне крилате дівчисько, якщо воно прилетить.

Зранку Гриня прокинувся невідомо чому у паскудному настрої. У квартирі, незважаючи на опалення, було доволі таки свіжо. Давався взнаки дванадцятиградусний мороз, з яким центральній системі опалення впоратися було нелегко. Климовський довго кашляв і ссякався у ванній, прочищаючи закладений ніс і впівголосу матюкався. Потім неуважно поснідав, попив традиційної кави з сигаретою, натягнув куртку і вийшов, гримнувши дверима.

У дальньому закутку двору, біля сусіднього будинку, було людно. Поруч стояла машина швидкої допомоги та старенький міліцейський „бобик”. З нехорошим передчуттям Гриня підійшов до натовпу.

– Замерз, бідака… Вирішив у підвалі заночувати, а тут серце прихопило… Та ні, то він чимось отруївся… Світлана з третього під’їзду зранку біля входу знайшла… – шепотілися сусіди.

Гриня заціпенів.

Посеред людського кільця лежали носилки з тілом, накритим білим покривалом. Санітари мовчки курили збоку, міліціонери записували свідчення сусідів.

Щось вибухнуло у душі хлопця. Він підійшов до носилок. Один із міліціонерів, високий, із виголеним до синеви підборіддям, зиркнув на хлопця і підійшов, проте нічого не сказав. Другий, товстуватий, продовжив опитувати людей.

Гриня припідняв покривало. На носилках, умиротворенний і розхристаний, лежав Кутузов.

Сльози пішли з очей хлопця. Раптом згадалися всі розмови із старим, на диво докладно, слово в слово… Гриня затулив очі рукою і заплакав. Натовп затих. Ніхто не міг зрозуміти, чому це малий Климовський побивається за старим бомжем. Високий міліціонер нагнувся над юнаком.

– Ти знав його? – запитав він.

Гриня похитав головою.

– Як його звали? – Міліціонер присів біля Климовського.

– Юрій Іванович Кутузов, – тихо сказав Гриня. – Його звали Юрій Іванович Кутузов… Знаєте, він вчора сказав…

Хлопець знову заплакав.

Тут з натовпу виділився Борис і, побрязкуючи ключами від авто, підійшов поближче.

– Ну, сусіде, чого ти так? – нахилившись до Климовського, мовив він. – Це ж просто бомжара якийсь. Алкаш сраний…

Звичайно, Ткачук хотів як краще. Хотів заспокоїти Гриню, чи щось таке… Але в наступну мить отримав важкезним зимовим черевиком Климовського в живіт і кулаком в скроню. Навіть кремезний Борис не втримався і впав. Натовп зойкнув.

Міліціонери, віддамо їм належне, миттю зорієнтувалися в ситуації. Високий підскочив і схопив Ткачука, що підхопився і з риком: „Ах ти, гандон!” ринувся на хлопця. Товстуватий вихопив резиновий кийок і влупив ним Гриню по спині, що теж рвався до Бориса. Хлопець впав, товстий мент вхопив його за комір і, немов цуценя, потягнув і закинув в „бобик”. В машині Гриня трохи оговтався і визирнув у загратоване віконечко.

Товстий кричав на санітарів, щоб ті швидше вантажили тіло в машину. Сусіди злякано спостерігали. Високий штовхав Ткачука в груди:

– Ти, бля, хоч і здоровий лось, але до того малого щоб не ліз, зрозумів?! Я йому зараз сам наваляю так, що мало не буде! І якщо, бля, з ним щось трапиться – я тебе власноруч в камеру до блатних закину! По х.., що ти здоровий, опустять, що два пальці по асфальту! Зрозумів чи ні?!

Гриня дивився як в „швидку” запихають носилки із тілом старого Кутузова. „Прощавай, Іванович… – сумно подумав хлопець. – Пробач, я частенько тебе ображав… Пробач мене. Ти своє Чистилище вже пройшов… Буду вірити, що недаремно… Прощавай…”.

„Швидка” від’їхала. Високий міліціонер ще раз штурхнув Ткачука і сів в машину. Товстий сів за кермо. „Бобик” рушив.

Тепер Гриня задумався над власним становищем. Про „ментуру” говорили багато і, як правило, нічого хорошого. „Зараз вони мені накидають… – сумно подумав хлопець, потираючи забиту спину. – Напевно, мало таки не буде… Хоч би сказали що-небудь. Мовчать, як перед стратою”.

„Бобик” під’їхав до районного відділення міліції. „Ну, зараз почнеться”, – Гриня приготувався до найгіршого.

Високий виліз з машини і відчинив задні дверцята.

– Вилазь, – чітко сказав він.

Гриня зам’явся. Міліціонер це помітив і посміхнувся.

– Не сци, малий, вилазь… Нічого ми тобі не зробимо.

Климовський недовірливо зиркнув на нього і виліз з „бобика”.

– Я тобі нічого не повідбивав? – підходячи, співчутливо спитав товстий. – Сам розумієш, треба було.

– Все окей, – буркнув Гриня, не розуміючи, чому його не замикають у кайданки і не б’ють кийками.

Високий, немов прочитав його думки.

– Іди, малий… Ми теж люди, хоча серед нас справді всяке трапляється… – Він почухав потилицю. – Нам теж не подобається засилля у Місті отаких мордяк, як у того лося… До речі, тримайся від нього подалі – не вселяє така харя довіри. – Високий дістав сигарети і закурив. Те ж зробив і Климовський. Руки у хлопця не слухались, чи то від морозу, чи від переживань. Сигарета була припалена з третього разу. – А що, той старий справді був таким непоганим, як по розповідях?

– Доктор наук, – тихо сказав Гриня. – До речі, від чого… він помер?

Міліціонери переглянулися.

– Серце, скоріше за все… – сказав високий. – Так медики казали… Хоча вони особливо не дивилися. Ну добре, більше не затримуємо. Бувай, – він простягнув руку хлопцю.

Гриня потиснув руки міліціонерам і пішов. Куди він йде і що буде робити – не мало значення. Кутузов мав рацію – ми живемо у перевалочному пункті. Щоб ми не робили, чим би не займалися у цьому Місті, Країні, планеті – ми просто заробляємо очки для власного ж майбутнього… Музика, фігузика, хімія чи ще щось інше – байдуже. Ми просто заробляємо очки.

Ми просто вчимося. І від результатів і успішності нашого навчання залежить випускний диплом. Оцінка, яку нам поставлять на останньому екзамені. От тільки цікаво, який це навчальний заклад? Якщо школа, то, виходить, попереду університет… А якщо це вже ВЗО – нас очікує праця.

В будь-якому випадку, чим далі – тим крутіше…

Гриня закурив. Не вкладалася в голові думка про те, що він більше не зустріне старого. Не побалакає з ним