Читати книгу - "Закон Хроноса"

— Помилитися не можна,— прошепотів він.— Інакше — смерть. Валятимешся на бруківці між пацюками й старими пляшками.

Але відступати було пізно. Він розігнався й побіг.

Начебто уві сні побачив розбите скло у віконній рамі, сміттєві контейнери внизу, куті ґрати, що насувалися прямо на нього. Обличчя обдало вітром.

Потім він упав.

Удар вибив із легенів повітря. Ноги зірвалися вниз. Ще мить, і він полетів би на землю, але йому вдалося схопитися за поруччя й підтягнутися. Тремтячи й задихаючись, він сів на балкон. Він не зірвався, залишився живий. Легені качали повітря, як міхи в кузні. Раз, два. Раз, два.

Паніка минула, мозок знову запрацював. Де Берінгер? Почувся скрип. Супротивники вже дісталися до самого верху. Оскар опанував себе й побіг по сходах. Стрімко, немов білка, злетів він по пожежним сходам. Третій поверх, четвертий, п’ятий. Серце готове було вискочити з грудей. Він завжди вважав, що перебуває в гарній формі, але такий темп був занадто жорстким. Сходи закінчувалися на шостому поверсі. Далі тільки дах. У блідому вечірньому світлі Оскар побачив ринву. Давненько не лазив він по трубах!

Юнак стиснув зуби. Геть сумніви. Він зайшов уже так далеко, що якась ринва не зможе його зупинити. Але ж раніше він часто бував на дахах. Кому, як не йому, почуватися тут як риба у воді?

Оскар набрав у легені якнайбільше повітря, підстрибнув, схопився за трубу, підтягнувся на руках, уперся ногами в стіну й повільно поліз нагору. На щастя, вправність не зрадила. На дах він потрапив без особливих турбот. Ні сліду Гумбольдта й Берінгера. Він обійшов димар і обережно пройшов краєм даху до кінця будинку. Помітив на розі темний силует. Хтось сидів і дивився вниз. Батько!

Оскар із полегшенням поспішив до нього. Від краєвиду, що розстелявся перед ним, перехопило дух. Під ногами простирався весь Берлін.

— Де Берінгер?

— Утік. Йому вдалося обхитрувати мене й перестрибнути на інший дах. Більше я його не бачив.

— Він непогано тут орієнтується,— помітив Оскар.

Гумбольдт кивнув. Виглядав він втомленим і пригніченим.

Юнак сів поруч і подивився вниз. Із кожною хвилиною ставало темніше.

— Ходімо, батьку. Упевнений, жандарми вже давно приїхали.

Він поклав руку на плече дослідника. Той щось крутив у пальцях.

— Що це?

Гумбольдт простягнув йому предмет:

— Маленький сувенір від нашого друга. Пістолет. Берінгер упустив його під час втечі.

Вечірнє світло забарвило незграбну на вигляд зброю в криваво-червоний колір.

— Комісара це зацікавить.

— Ще б пак,— із натугою підвівся Гумбольдт.— Ти правий, нам потрібно повертатися. Тут ми більше нічого не можемо зробити.

У сутінках він став схожим на старого.

Комісар Обендорфер був низеньким огрядним чоловічком із уважними світлими очима й ідеально підстриженою борідкою. Він зі своїми жандармами вже обшукував таємну кімнату Берінгера. Запалили лампи, і тепер вона була добре освітлена.

Обендорфер саме збирався відкривати ящики й вивчати їхній вміст. Коли ввійшли Гумбольдт із Оскаром, він перервався.

— Спіймали його?

Дослідник похитав головою.

— Вислизнув. Усе ж таки він майстер по замітанню слідів.

— Берінгер — той іще шибеник. Я б здивувався, якби ви його спіймали. Але, принаймні, ви його налякали. Сюди він не повернеться, занадто вже тут гаряче. Доведеться йому ховатися, а ледь висуне ніс — клац! — і ми його схопимо,— він уважно подивився на дослідника.— Що у вас із плечем? Покликати лікаря?

— Ні, все в порядку. Невелика травма.

— Це було дуже хоробро з вашої сторони. Зазвичай я не схвалюю подібні дії, але вам удалося знайти лігвище шахрая. Ми заарештували всю банду Берінгера. Що ви з ними зробили? Ніколи ще я не бачив стільки сліз.

— Трохи сльозогінного газу мого власного виготовлення. Якщо хочете, охоче поділюся рецептом.

— Це могло б дуже допомогти в майбутньому,— задумався Обендорфер.— Але, боюся, буде складно переконати начальство застосувати такі сучасні засоби. Повернімося до Берінгера. Як пройшла розмова? Удалося вирвати в нього визнання?

Гумбольдт поліз у потаємну кишеню й вийняв невеликий прилад.

— У нього рот не закривався,— передав він Обендорферу лінгафон із записуючим пристроєм.— Гадаю, цього достатньо, щоб засадити його за ґрати, якщо, звісно, ми його піймаємо.

— Не сумнівайтеся, пан фон Гумбольдт. Немає такого місця в місті, де б він почувався в безпеці. З огляду на те, яку нагороду за його упіймання ми призначили. До речі, мої люди підібрали на вулиці вашого юного друга. Я подумав, що ви самі з ним розберетеся.

Один із жандармів підвів Віллі до дверей і підштовхнув до Гумбольдта. Дослідник відхитнувся від нього, як від прокаженого.

Оскар схопив друга за руку й тицьнув у бік:

— Що на тебе найшло? Чому ти зрадив нас? Чому пішов до Берінгера?

Хлопчик готовий був розплакатися. Він схрестив руки й уп’явся в підлогу.

— Я… Це все через мої карткові борги.

— Карткові борги?

Віллі кивнув.

— Дуже нерозумно. Мені здавалося, я контролюю ситуацію, але Берінгер мене обдурив. Він заплатив за моє пиво, потім ми зіграли ще разок, і ще… Я намагався сказати, що так не чесно, і що не буду платити, але він пригрозив, що всім розповість. Мені стало так соромно…

— І замість того, щоб розповісти мені