Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

Денис схопив Макса і побіг до ставка. Поки вони сиділи в кущах, Денис тремтів від холоду й хвилювання. Стара робоча куртка не гріла, грів тільки кіт, але ж він маленький!

Почувся звук кінських копит. Денис сіпнувся вийти зі схованки, але завмер. А що як то не Пашко? На вершнику був довгий плащ і капелюх.

— Ну де ви там? Поїхали вже, — сказав вершник. Пашко!

Вже дорогою Денис вдягнув старого, але теплого кожуха. Тепер мандрівка здавалася не надто важкою.

Навколо все було біле-білісіньке, а значить — недалеко Долина Каменів. Денис якось поцікавився, чому Пашко ні в кого не питає, як дістатися до тієї Долини, і отримав відповідь, яка його здивувала:

— А хто тобі скаже? Коли сам її не шукаєш, то і не знаєш, де вона. Коли людина йде до неї, вона йде до людини.

— Нічого не зрозумів, — зізнався Денис. — Ти міг би пояснити якось чіткіше?

— Та що чіткіше? — розсердився Пашко. — От взяти, приміром, Червоний Замок — Дім Вогню, він мандрує світом, і ти ніколи не натрапиш на нього, якщо цього не захоче сам Червоний Король. А Долина Каменів мандрує Білим Королівством, але знайти її може кожен, хто шукає. І знаходить він її тоді, коли готовий отримати відповідь. Тільки мені іноді здається, що з тобою ми її ніколи не знайдемо, бо тобі постійно щось незрозуміло, а відповіді Білих Каменів — це як підказка, яку потрібно правильно зрозуміти.

Попри все, наступного ранку їх розбудив Макс, і що ж вони побачили? Навколо ще вчора було засніжене рідколісся, а сьогодні — біле-біле поле, на якому де-не-де виднілися великі крижини. Саме ті, що звалися Білими Каменями.

На крижинах були написи, але зрозуміти щось — неможливо. Пашко пояснив, що так просто відповіді не шукають. Спочатку потрібно знайти хатинку. Вона стоїть посеред Долини, і там зупиняються всі шукачі відповідей. Відпочивають і чекають, поки проб’є годинник. І лише тоді виходять на пошуки.

Хлопці пішли вперед. Власне кажучи, навмання. Минуло три години — і попереду з’явилася невеличка сіренька споруда. Зблизька Денис із Максом роздивилися, що вона складена зі сріблястого каміння. Всередині виявилося затишно, щоправда, не надто тепло. Знайшлося місце і для Ворона. Для коней тут було добудовано закуток, щедро встелений сіном. Розклали харчі на столику, розсілися на лаві, поїли. Годинник мовчав. Денис довго не наважувався промовити зайвого слова, та все-таки запитав:

— Ми що, справді чекаємо, коли той годинник подасть сигнал про вихід?

— Ні, просто так сидимо, — сердито відповів Пашко.

— Але ж годинник стоїть! — не витримав нарешті й Макс. — Як бачиш, на ньому цілодобово дванадцята!

— Послухайте, хлопці, — зітхнув Пашко. — Все тут створено Білим Королем і його придворними майстрами, вони знали, що робили. І ліпше буде, якщо ви не ображатимете їхній витвір своїми недоречними зауваженнями.

День тягнувся нестерпно довго. Хлопчики почали пригадувати все, що трапилося з ними в цьому світі. А спогади однак відносили їх до тих чудових часів, коли вони жили вдома і гадки не мали, яка неймовірна пригода на них чекає.

Вже сутеніло і всі почали дрімати, коли вдарив годинник. Хлопці підхопилися, налякані. Потім зрозуміли, що час настав, взяли смолоскипи і вийшли на подвір’я. Максиму смолоскип був не потрібен, він і так добре бачив у темряві.

— А ми не заблукаємо? — запитав Денис.

— Для того, щоб повернутися, досить іти своїми слідами. Ти не знав? — відповів Пашко. Останнім часом він став знервованим, щось його тривожило і, схоже, гнітило. Напевне, це було те питання, на яке він хотів знайти відповідь. Денис терпляче перепитав:

— А що, коли сніг замете сліди?

— Тут не замете. Це місце має свої правила. Доки хтось блукає у пошуках свого каменя, сніг не замете його слідів. Ідіть!

Виявилося, що кожен має йти сам-один і тримати своє питання в голові. У якому напрямку йти — то вже як серце підкаже. І вони розбрелися сніговою пустелею.

Пашко знайшов камінь швидко — не минуло й півгодини. Там було написано:

«Кого обрав у супутники — з тим аж до дня перемоги над спільними ворогами».

Першою Пашковою думкою було: «Може, це не той камінь?», але він чудово розумів, що тут можна знайти лише свій камінь. Але ж питання було чітким: «Як знайти рідних?», то чому ж така відповідь? Він наважився піти далі, пошукати ще каменів. Але марно блукав годину, і другу, й третю. Йому вже було дуже холодно і неприємно гуділо в голові. У тому гудінні Пашко чув: «Марно гаєш час. Повертайся.» І він пішов назад. Кроків за п’ятдесят побачив фігурку, яка поводилася доволі дивно: йшла в один бік, потім повертала, при цьому, схоже, гасила смолоскип. Пашко підійшов трохи ближче і впізнав Дениса. Він запитав, що це хлопчик робить.

Денис зрадів, коли побачив товариша:

— Поясни мені, що відбувається, — попрохав він. — Я знайшов камінь, але полум’я в смолоскипі згасло, щойно я присів, щоб прочитати відповідь. Я вирішив повернутися до хатинки. Боявся, що заблукаю в темряві, та смолоскип знову розгорівся ніби сам собою. Я повернувся до каменя. Та не встиг навіть нахилитися, щоб побачити, що ж там написано, як полум’я знову згасло. Я почекав, відійшов від каменя — і полум’я в смолоскипі