Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

знаходила вихід у створенні такої літературної продукції, яка, сказати б, «вихлюпувалася» за межі шкільних класів, туди, де гомоніло життя, до людей, — тобто пісень, орацій, діалогів, пародій, сатиричних сценок, підгледжених у навколишньому повсякденні.

Таким чином, «молодик», бурсак чи «спудей», залишаючи учбовий заклад, мав уже певний літературний досвід, і якщо він пускався у «мандри», то не з порожніми руками й головою, його торба, як говориться в одній сатирі на «пиворізів», була наповнена «байдичними шпарґалами», тобто різними зразками «неформальної» (а то й ненормативної) художньої творчості — як власної, так і чужої. Назагал літературна діяльність мандрівних дяків, за окремими виїмками, анонімна, їхні твори без позначення імені автора поширювалися в загалі, зрідка потрапляючи до збірників і пісенників. Відомий і прокоментований фахівцями один такий збірник кінця XVII — початку XVIII століття, пов'язаний з іменем такого собі П. Гученського (найімовірніше його переписувача або посідача рукопису) і складений із творів різноманітних жанрів — од проповідей та орацій до гумористичних, бурлескних віршів, які дали підстави М. Возняку назвати їхнього невідомого автора «предтечею Котляревського»[151].

В убогому, злиденному житті мандрівного дяка кілька разів на рік виникали світлі просвітки — свята, коли йому дещо перепадало від доброти людської. Найважливішими були, звичайно, Різдво й Великдень, до яких у селянських домівках готувалися заздалегідь і особливо ретельно. До різдвяних свят, скажімо, господиня з допомогою дочки або невістки чепурила хату, чистила, мила й прала все, що чистилося, милося і пралося, хазяїн ламав голову над тим, щоб зібрати грошенят на новий одяг, чоботи, смушкову шапку, на очіпок для жінки та на кільця-«змійки» й сережки-«польки» для дочки… Збиралися всі хатні ресурси їстивного. Адже велося, щоб була кутя з узваром (залежно від вжитків — з пшеничних круп чи перлових, з медом чи з патокою, іноді рисова з ізюмом), готувалося різне м'ясиво — хто забивав корову, хто теличку, а хто обмежувався гускою або куркою, та до того ще кабанчика, або підсвинка, або хоча б порося заколювали й смолили, бо які ж то святки без сала, ковбаси, кендюха, смаженої із салом і кров'ю печінки та інших різдвяних «делікатес»… І вже ж, певна річ, ніяк не обходилося без горілки, варенухи, пива, різних запіканок та настоянок. На Великдень усе проходило приблизно так само.

Можна уявити, з яким нетерпінням вічно голодний мандрівний дяк, бурсак або «пан бакаляр» чекали цих веселих, щедрих і тривалих свят (різдвяні святки відзначали дванадцять днів, од Святвечора до «Ордані», Великдень — протягом тижня). От коли доречним виявлялося вміння співати, танцювати, декламувати! От коли «байдичні шпарґали» отримували реальну ціну, внаслідок чого дещиця наїдків і смаковидл переходила зі святкового столу до глибоких торб «миркачів»…

Тож нічого дивного немає в тому, що в уяві авторів великодніх і різдвяних віршів саме свято найтісніше пов'язувалося зі щедрим застіллям, розкішною їжею та питвом:

Христос воскрес, щаслива година, Благословенная ковбаса і солонина! Христос родивсь, Мир взвеселивсь! Сьогоднішніми часи Для сих родин Всяк християнин Вминає ковбаси. Баби, діди Пиво-меди, Горілку варену Кухликом п'ють, З книшами труть Свинину печену[152].

Назагал закон у Російській імперії забороняв «у навечір'я Різдва Христова та протягом Святок заводити, згідно зі старовинними ідолохвальними переказами, грища і, виряджаючись у кумирський одяг, витворювати по вулицях скоки та співати спокусливі пісні»[153]. Гоголівський пасічник Рудий Панько з іронією зауважує з цього приводу: «Прошлый год отец Осип запретил было колядовать по хуторам, говоря, что будто сим народ угождает сатане». Та заборона то одне, а життя щось інше… І в «Ночі перед Різдвом» бачимо, що й у Святвечір на сільській вулиці не дуже було тихо, а вже на перший день свята й до самого його кінця галасливе й веселе славлення входило в повну силу. І важливу його частину, поряд з колядками, складали, починаючи з XVII століття, вірші та пісні літературного походження, в тому числі й «спокусливі».

Перші з відомих нам різдвяних «вірш» написані у Львові 1616 року Памвою Бериндою. Їх витримано у високовченому книжному стилі, з відповідним важкуватим патосом, вступна частина містить панегіричні ноти, оскільки вірші присвячено єпископу львівському Єремії Тисаревському. Такі ж і різдвяні вірші Кирила Транквілліона-Ставровецького. Ця традиція мала продовження у діяльності численних епігонів, поступово розхитуючись з проникненням у стильову тканину демократичних, фольклорних елементів, близьких масовим народним естетичним смакам й уявленням, аж поки в різдвяних та великодніх творах мандрівних дяків цілком не взяла гору пародійна, травестійна стихія.

Цю частину спадщини мандрівних дяків різко неґативно оцінювалося офіційними церковними колами, пізніше — консервативною критикою.

В одній з трагедокомедій викладача Київської академії Варлаама Лящевського знаходимо такі рядки, що стосуються творчості «пиворізів»:

Видеть без слез немощно, что глаголы жизны      Нынешний век приведе в конец укоризны! Елико кощунствуют кощуны безстудны,      Где канты слагают, где комплименты блудны,