Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

446
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 92
Перейти на сторінку:
слуг, джур і диких. – Швидше! – верещав Сашко.

Я щосили біг, головне було не впасти, в голові паморочилося, не впасти, бігти, не потрапити до рук тих чудовиськ!

– Де моя панна? – згадав я про Понамку.

– Вона попереду! Тікаємо! – верещав Сашко.

Я ледь здолав гору з кількох тіл диких, в яких стирчали списи паничів. Біг далі. Онде попереду Понамка. Жива! І інші паничі. З тілами вбитих товаришів, що матлялися тепер на конях. Декілька паничів верхи на мулах, бо втратили своїх коней. Вцілілі слуги тікали пішки, як і я.

– Давай ще трошки, вони погано бігають! – кричав Сашко вже не так перелякано. Бігли далі. В мене закінчувалися сили. Більше не міг! Задихався, серце, паморочилося!

Я з жахом озирнувся назад, бо розумів, що не зможу тікати далі. Але побачив, що дикі не переслідують нас! Вони зупинилися! Забрали тіла своїх. Я перейшов на ходу. Не міг більше бігти. Ось інші слуги бігли, а я не міг. Бачив, як Непийпиво щось наказав і кілька джур поскакали кудись. Невдовзі пригнали зі степу десяток коней та мулів. Паничі з мулів пересіли на коней, слуги сіли на мулів. Без сідла всидіти було дуже важко, я стискав коліна і міцно тримався за гриву. Дикі між тим почали відходити до пагорбів. Забрали не тільки тіла своїх, але й тіла загиблих слуг та джур.

– Навіщо вони забрали тіла наших? – спитав я.

– Щоб з’їсти! – сказав Сашко з ненавистю. – Вони ж їдять людей. Полюбляють свіжину, навмисно полюють, щоб захопити у полон і з’їсти, але можуть і свіжими трупами повечеряти. Кляті дикуни!

Ми їхали від пагорбів. У нас було вбито три паничі й семеро поранених. Зі слуг та джур вціліло десь дві третини, тобто десь півтора десятка наших загинуло. Диких, з якими ми билися, було біля трьох десятків. Більшість з них загинули, хоча кілька змогли пробитися до своїх. Це не з рабами воювати, ці дикі – сильні вороги. І їх було багато.

Пагорби були вже далеко позаду, коли нам зустрівся невеличкий загін. Панич і п’ятеро слуг.

– Це з куреня Сокири. Шукають один зі своїх табунів, який украли дикі, – розповів Сашко, який був при Непийпиві і чув розмову. Зараз відійшов до слуг. Ми дивилися, як сокирівський панич почав кричати і плакати.

– Чого це він? – здивувався я.

– Табун охороняв інший панич. Його вбили дикі. Загиблий був милим цього панича.

– Це як? – не зрозумів я.

– Ти що, не чув про геїв? – спитав Сашко.

– Тут таке дозволено? – здивувався я.

– Паничам все дозволено. Вони ж зневажають жінок, вважають, що ті потрібні тільки для народження дітей. То, буває, дуже близько сходяться один з одним.

– Господи, вони хоч зі слугами не сплять? – злякався я, бо ще з колонії не любив цих товаришів.

– Ти що! Це для них наче з худобою спати! – заспокоїв Сашко.

Паничі розмовляли, Непийпиво втішав панича. Нарешті сокирівські поїхали до свого куреня, а ми поверталися до куреня Нетудихати.

– Дикі точно не їздять верхи? – спитав я.

– Ніколи, вони ж дикі. І занадто важкі, і коні їх бояться, – сказав Сашко.

– А чого у них така дивна зброя? Кам’яні сокири та гостряки списів?

– Бо вони дикі. Не вміють добувати залізо. Напали на Чорні печери, щоб вкрасти готове залізо, яке там виплавляють. Але навіть якщо в них буде залізо, вони можуть зробити лише грубі гостряки для списів, не більше. Вони дуже цінують кинджали, то полюють за слугами. І тебе вони б уполювали, якби не твій панич, – Сашко закрутив головою. – Вона вбила чотирьох диких і ще двох поранила! Вона ж така невеличка!

– Набока – добрий козак. Вона вбила невидимця, вбила і диких! – підсумував я. – А що буде далі?

– Завтра буде Січова Рада, там все і вирішать.

Вже у темряві дісталися куреня Нетудихати. Там зібралося багато війська. Сотні паничів, джур і слуг. Всі не могли вміститися у курені, то частина залишилася біля стін. У ніч поїхали маленькі загони джур, які мусили чергувати в степу і не дозволити диким наблизитися несподівано. Паничі зібралися навколо великого багаття у дворі. Кілька поважних паничів схилилися над землею, де Непийпиво намалював мапу і пояснював, що відбувається. Що диких багато, тільки ми бачили кілька сотень, але це лише один з їх загонів. З Чорних печер повідомляли, що їх оточило до тисячі диких. Ще один загін диких сховався у засідці на коротшій дорозі до печер. Вони знищили загін братів з куреня Нетудихати, бо до Чорних печер ніхто так і не доїхав.

– Гди приїхали ми, то були вже брати наші вабоєні дикими. Не поратовали б їх, токмо самі б пагубилися. Тому розказав я до пагорбів не їхати, а братися уздовж. Почаяв я, що испоткаємося ми з дикими, які полювати коней наших будуть. Те і сталося. Поткалися ми з дикими і валчили єх! Брат Набока вабоїв от раз чотирьох диких і ще кількох уязвив. Інші браття теж валчили яро. Звитяжили ми і наворочились. Та дехто задавав мені, що чинив я неслушно, коли не пішов до пагорбів. Речіть, браття, що домніваєте про се.

Паничі обмінялися поглядами, потім дружньо закивали головами. Серед них я впізнав Жоха з куреня Горба, а також Зубатого і Яроша з прикордонних башт.

– Брате Непийпиво, так мнімаю, що чинив ти право. На гостинці вузькому у долині дикі легко б спиру згладили. Натягали брил кам’яних, жеби ними ронити нас. Але розторопні ми за диких. То право ти розказав! – сказав Жох.

Паничі кивали. Один з них теж підвівся.

– Брат наш з куреня Нетудихати Кисіль рачив зробити уне. Поспішав на посилок Чорним печерам. Але порушив розсказ чекати. І вабоєний був з усією спирою. То нехай кожен второпає, що не можна розсказ торгати! Кожен, хто торгати розсказ буде, той супроти Січі піде! Всі ми рівні у Січі, ніхто нікому не пан! Такий наш закон! Та на час брані призначаємо гетьмана і мусимо голдувати йому! Хто не виконає розсказ гетьманський, най строфуваний жорстоко буде!

Всі паничі закивали. Тоді Непийпиво сказав відпочивати, а вранці збиратися всім силам на шляху до пагорбів, де сходилися дороги з усіх трьох степових куренів. Там мусила зібратися Січова Рада, на якій вирішать, що робити далі. Зараз же треба було поїсти і відпочивати.

Сашко відвів мене до місця, де роздавали варену квасолю зі смальцем. Смалець паничі не їли, то його отримували слуги. Я віддав половину порції Сашку, який був дуже голодний. Потім почали шукати місце для

1 ... 39 40 41 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"