Читати книгу - "Ярославна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І вже жінки співають величальних пісень і всі разом вигукують: «А в нашому граді всі княгині раді!»
– Приходь до нас, Єфросинко, будеш нам за дитинку! – вигукують з другого краю.
І тут невідь-звідки вихоплюється гурт хлопців та дівчат у святкових вбраннях з вінками на голові. І враз щільним кільцем оточують молоду, взявшись за руки, не пускають до неї молодого.
– Викуп, князю, викуп!
Утворюють «ворота» і «запирають» за ними молоду княгиню, танцюють та піснями перегукуються. Одні заспівують:
Воротарю, воротарчику, Відчини воротонька!Інші піснею запитують:
– А хто воріт кличе? – Князь молодий та слугоньки його. – А що то за дар везуть? – Яриї та пчілоньки. – А це ж бо нам мало! – А ми вам додамо молодую дівоньку Урутенім вітоньку.І хором вигукували:
– Викуп, князю, викуп!!. За княгиню щедрий викуп!!.
– А що ж ви хочете? – питає Ігор.
– Меду солоденького за княгиню молоденьку…
І звелів князь дати хлопцям і дівчатам барило меду вареного. І хлопці та дівчата розступилися, утворивши «ворота», і через них вийшла до молодого князя молода княгиня. А молодь пребадьоро заспівала:
А вже весна, а вже красна, Молодому князенку Мандрівочка пахне. Помандрував князенко Учистеє поле, За ним іде молода дівчина: «Вернися, соколе!»А другий гурт виводить дзвінкими голосами:
Я вернуся, я вернуся, Та й до тебе, миленька, пригорнуся…Молоді пригорнулися одне до одного і пішли під браму, а з ними йшов княжий кінь, червоною китайкою накритий, а вже за конем посунули галицькі весільчани, які з поїздом «медовим» прибули… І задзвонили дзвони в Новгороді.
– Радуйся, люде хрещений! – вигукували там і там огласники. – Князь наш красний княгиню собі красну взяв!
Він із нею буде довго-довго жити. Буде жити – не тужити, Діточок багацько родити. Воріженьків в полі бити, Край свій, край любити. А ми будем мед-вино пити, Князя і княгиню віншувати. Нумо, нумо всі гуртом співати, Щоб любощі їм Ярило дарував, Та й нас біля них не забував…Тієї весни на Сіверщині дівчата, як і по всій Русі на русалчин тиждень, русалку вибирали. А вже вибраницю, заквітчавши її в красні та пишні шати, водили і співали русальних пісень:
На горі церковка стояла. – З ким ти, Марійко, шлюб брала? – З тобою, Васильку, з тобою, Як із ясною зорьою. – По чім же ти, Марійко, пізнала, Що ти мене зорьою назвала? – По мові, Васильку, по мові, Оксамитна шапочка на голові, А чорнії осьмушечки — Пристав мені ти до душечки…Споконвіку богинею кохання, покровителькою шлюбу, домашнього вогнища, юності й краси на Русі була Лада. Ніжна, співоча, русокоса вродливиця в білому вбранні, вона оберігала молодих і їхнє закохання – від злих темних сил, чарівництва та іншої шкоди. Вона завше була на сторожі любові. Варто було між молодятами виникнути якомусь непорозумінню – в житті все буває, – а Лада тут як тут, і вже між молодятами злагода і мир.
А ще був Ладо – бог світла, краси, миру, радощів і теж любові, злагоди і благополуччя. Молоді, побравшись за руки, співали: Ладо, Ладо, Ді-ді-Ладо – великий Ладо, – і відразу ж у їхньому житті все ладилось.
А ще ж був Лель – юний бог любові, син Лади. Він зводив і знайомив хлопців з дівчатами і благословляв їхній шлюб. З’являється Лель по весні, разом із братом своїм Полелем, щоранку виходив зустрічати Ярила – Лель грав на сопілці, а Полель танцював.
Брати схожі між собою, тільки старший, Полель, мужніший, вищий зростом і ширший у плечах. Любить він весну, пробуджує в серцях людей злагоду, мир, доброту, але більше любить осінь, пору весіль, коли серця людей єднаються. І в тому його найбільше щастя – єднати серця людей. Тож на Русі споконвіку казали: хочеш жити в любові і злагоді, шануй Ладу і синів її Леля і Полеля, не забувай Ладо, співай, побравшись за руки з коханою: Ладо, Ладо, Ді-ді-Ладо, – і все буде добре у твоєму житті, і ти кохатимеш, і тебе кохатимуть… А що ще треба людині в цьому світі? Кохати і бути коханою.
І все в житті Ігоря Сіверського, як зустріне він Єфросинію Галицьку, і вона перед їхньою першою подружньою ніччю роззує його, як то велить весільний звичай Русі, і цим визнає його за мужа свого, і вперше скаже йому: «Ти – моє ладо» (любий), а він їй в одвіт – «Ти моя лада» (люба), піде добре. До срібного весілля у них ще буде попереду 25 років, а до золотого і всі п’ятдесят. Здавалося б, вічність.
Це так. Вічність. З деяким, однак, уточненням: щаслива вічність. Разом з Ладою, Ладом, Лелем і Полелем. І з першого ж їхнього після весільного дня почалися кращі дні їхнього спільного життя.
Знайшовши одне одного в бурхливому морі життя, міцно трималися одне одного. «Ладо моє» – тільки й злітало з їхніх уст. Єфросинії здавалося, що з Ігорем у неї почалося справжнє життя, а до того було так… існування. І дивно, як вона могла жити раніше без Ігоря, без лада свого? У заміжжі надолужувала прогаяне, іноді їм здавалося, що їхній медовий місяць ніколи не кінчався – ні через місяць, ні будь-коли.
З весільного поїзду Єфросинії, що було названо медовим, залишився дзбан солодкого питва. Його й подарували молодим на весіллі, перед тим як відправляли їх зустрічати свою першу подружню нічку. «Щоби солодшою була ваша нічка», – казали весело, і їхні ночі звідтоді були солодкими. Лишившись удвох, вони робили із дзбана нахильці по ковтку меду запахущого, зібраного бджолами десь на Карпатах, і ночі їхні й справді були медвяними, повні любощів і пристрасті.
Обоє любили дітей, і Бог посилав їм діток Майже кожні три роки у них з’являлося дитятко. І кожному Єфросинія запалювала лампаду. Вогонь мав цілющу, живу силу, він очищав людей, оберігав дітей від народження. А тому лампада горіла доти, доки не хрестили маля, тихо сяяла, оберігаючи новонародженого від темних злих сил, адже нечисть боїться вогню і тому не може зашкодити дитині, біля колиски якої горить незгасима лампада.
Вогонь треба було зберігати, любити і шанувати його, адже він міг і спалити – того, хто його не празнував. Єфросинія шанувала вогонь, закликала й молила його бути добрим до її дитяти, тож і діти виростали у неї здоровими.
Коли опускала в купіль маля, за порадою бабки клала туди любисток – «щоб любили», руту-м’яту. Чи й гілочку дуба – «щоби синок був міцний, яко дубочок», барвінок – «щоби довго жив», чорнобривці – «щоби
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярославна», після закриття браузера.
