Читати книгу - "Емісар"

…Берег моря шумів хвилями, що накочувалися на пісок під високими скелями. Ахмат-Расім, худий та високий старий дервіш, монах ордену Бекташі, брів краєм хвиль, спираючись на палицю, слідом за шістьма дітьми, які бігали уздовж берега, билися, боролися і при цьому галасували. Час від часу старий покрикував на них, і вони знали — міг би при потребі почастувати своєю довгою палицею. Та ось удалині зринула хатина. Ігри скінчились і почалася робота. Усі разом вони готували їжу. Хлопці носили воду, мили жбани і прибирали у хатині. Кожен знав, що слово вихователя — закон. Найменший з них, Тубілай, готував верші для лову риби. Він розумів, що туди його не візьмуть, натомість примусять прибрати після усіх, а потім посадять у кутку вчити Коран. А коли про нього на якусь мить забули, він збігав за хату і висмикнув з очеретяного даху власноруч зроблений спис. Коли усі поснуть, він однаково піде на берег і зловить рибу, а потім нагодує усіх.

У степу вже розвиднілося і він сидів, розглядаючи свої руки, що були у бойових рубцях, та натомість бачив ще слабенькі, але рішучі дитячі пальці, які стискали першу власноруч зроблену зброю. Він не хотів копирсатися у спогадах. Примусила ця незвичайна жінка, коли його змучений за кілька безсонних діб розум не мав можливості опиратися. І віддавшись цьому потягу, Тубілай намагався полинути ще далі, за скелястий морський берег і хатину дервіша Ахмат-Расіма. За саме море і ще далі.

Нічого не вийшло. Його розум, його пам’ять губилися у чомусь темному і невизначеному. А коли він припиняв ці зусилля, в уяві чомусь поставали білі хати, що потопали у зелених садах і гудіння бджіл — місце, з якого кілька днів тому він забрав майбутню дружину свого повелителя. Запах квітів і далекі голоси — чужі, але чомусь такі хвилюючі. Чого воно причепилося? Відповіді не було. Лише жайворові співи у синьому небі.

Тубілай здригнувся, побачивши її очі дуже близько. Скільки часу він просидів отак? Розвиднілося повністю, і Марія, відсторонившись, дивилася на нього. Відірвати від неї погляд було важко, але ще мить і він це зробить. Тільки Марія випередила його.

— Ну що, згадав? — запитала вона.

Він підвівся різко, розправляючи плечі. Цілу ніч заводили вовки. Зараз низько та зловісно гудів вітер з Гнилого моря. А там продовжували лунати жайворові співи.

Околиця зустріла нас не те, щоб радо, але по-доброму, по-діловому у притаманній їй манері. «Українське село» з новими церквами на старий манер, дещо спотвореними звичками та традиціями… Щоб розуміти цю культуру, потрібно там побувати. Ностальгічна хвиля здійнялася у мені несподівано, коли ми проїжджали Яцьково — польський район. Згадалися часи, коли я, достатньо зміцнілий «пілігрім», як казали на всіх нових заробітчан, жив тут, забувши усі неприємності. А вони, як виявилося, завжди чатували поруч.

Я марно пробував переконати Марка не їхати сюди, а влаштуватися в іншому районі Чикаго, адже тим, хто нас розшукує, було відомо наше національне походження. Проте Марк вважав навпаки. Американські служби мали б реально оцінити його кваліфікацію і не надто сподіватися, що такий спец примітивно посуне в український район міста. Марк вважав, що шукатимуть нас скрізь з однаковою наполегливістю, проте в Околиці легше обертатися, а розміри цього району були цілком достатніми, щоб загубитися.

Мені все-таки довелося переконати Марка і першим зайнятися пошуками роботи. За тиждень я вже різав погонаж, обшиваючи стіни новозбудованої авторемонтної майстерні. Робота не надто вигідна, зате майже на місці — пересування ми змушені були обмежити до мінімуму. А за два тижні те саме зробив Марк. Якщо ж бути точним, роботу йому знайшов я. І тепер Марк ходив прибирати супермаркет. Я працював задня, він — у нічний час. Тому поруч з Інгою хтось із нас завжди був. Спочатку вона протестувала і не бажала бути з ним наодинці, але все якось унормувалося. Проте завжди, коли я повертався, Інга зітхала з полегшенням. Я не думав, що за моєї відсутності цей чоловік міг заподіяти їй шкоди, але переживав завжди, адже ми з нею були наче як разом, а він — чужий. Та згодом я побачив, що стіна між нами поступово зникає. Марк поводився бездоганно. Взагалі складалося враження, що це якась машина у людському тілі. Завжди спокійний, стриманий, позбавлений найменших емоцій, без найменшого сумніву щодо власних дій.

Ми з Інгою жили в одній кімнаті, Марк в іншій. Як розповідала Інга, він мало спав, часто відлучався і пропадав не знати де. Напевно, шукав свого Віллі. А можливо, влаштовував схованки для зброї та іншого знаряддя. У нього завжди все мало бути готове на випадок форс-мажору. Хоча усе життя такої людини — суцільний форс-мажор. За цей час ми не дізналися про нього практично нічого нового. Раз на день нам вдавалося зібратися усім разом, як правило, за столом і обговорити за трапезою питання, що стояли на черзі.

Тема проблем земної цивілізації, яку ми наче «проїхали», більше не піднімалася. І Марк у хвилини, коли нам вдавалося забути про цю мару, виглядав цілком нормальною і навіть приємною людиною, принаймні як на мене.

Інга завжди була зосередженою, дуже часто напруженою. Я бачив, що вона весь час думає. Кинута на другий план у нашій невеличкій общині — інакше не назвеш, не в змозі миритися з роллю хатньої господині, вона щось виношувала. Я не перешкоджав їй у цьому, не ліз.

Спали ми з нею на одному ліжку і тоді виникало враження, що маючи одне одного поруч, торкаючись плечем, ми якось впевненіше тримаємося у цій жахливій невизначеності. Саме тут нам вдавалося сказати одне одному кілька слів, які піднімали настрій. Абсолютно не сентиментальна Інга аж ніяк не потребувала якихось банальних заспокоєнь і зітхань з мого боку. Мені, як чоловіку, також не личило користуватися цим з