Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

І вона дістала рахунки з сумочки. Мені стало шкода її.

Я запропонував підписати чеки:

— Так принаймні я буду певен, що гроші не підуть куди-інде…

Вона згодилася. Я взяв чекову книжку і тут помітив, що Жаніна з матір'ю стежать за нами, гуляючи по розарію.

— Певен, — мовив я, — вони гадають, ніби ми розмовляємо про щось інше…

Іза здригнулася. Потім тихо сказала:

— Про що ж нам балакати?

Тієї миті щось підступило до мого серця. Я схопився за груди обіруч — жест їй добре відомий. Boнa стрепенулася.

— Тобі погано?

Я вчепився за її руку. Здавалося, в липовій алеї стоїть подружня пара, що прожила довге життя душа в душу. Я прошепотів:

— Нічого, мені вже краще.

Вона, мабуть, подумала, що настала така хвилина, мабуть, єдина нагода, коли можна поговорити зі мною. Але їй уже забракло сил. Я помітив, що вона й сама важко дихає. Хоч який я був хворий, проте тримався. А вона піддавалася хворобі, бо думала не про себе, а тільки про дітей.

Вона шукала й не знаходила потрібного слова, позирала нишком то на дочку, то на онуку, щоб якось підбадьоритися. Потім звела очі на мене, — я прочитав у них безмежну втому і, певне, жаль, і, безперечно, їй було ще й соромно. Мабуть, розмова дітей цієї ночі її вразила.

— Щось недобре чує моє серце. Чого тобі їхати самому?

Я не відповів, сказав лише, що як спіткає мене дорогою лихо, то нема чого перевозити мене сюди.

Вона заблагала, щоб я не натякав на таке жахіття, тож я додав:

— Навіщо, Ізо, тринькати гроші? Цвинтарна земля всюди однакова.

— Та я й сама так думаю, — зітхнула вона. — Хай мене вони поховають де хочуть. Колись я все прохала — покладіть мене біля Марі… А що тепер зосталося від Марі?

Я ще раз переконався: наша маленька Марі для неї — тлін, купа кісток. Я не посмів сказати, що всі ці роки для мене дитина моя — жива, я відчуваю її подих; і часто в задусі мого похмурого життя він линув раптовим повівом.

Марно Женев'єва і Жаніна пильнували її. Іза здавалася такою змореною. Можливо, вона осягнула всю нікчемність її довголітньої війни зі мною? Женев'єва і Юбер, самі підштовхувані власними дітьми, під'юджували проти мене цю стару жінку — Ізу Фондодеж, мою далеку дівчину запахущих баньєрських ночей.

Піввіку ми з нею змагалися. І ось цього палючого полудня обоє супротивників відчули: незважаючи на довгу борню, їх єднають пута вкупі прожитого життя і старощі. Так ніби плекаючи взаємну ненависть, ми знов вернулися туди, звідки вийшли. І вже нічого не було за цим мисом, де ми чекали смерті. Принаймні для мене не було. Їй ще лишився бог, він і мав їй лишитися. Все, за що вона чіплялася так жадібно, як і я сам, нараз відпало, зникли всі людські пристрасті, що стояли між нею і одвічним. Чи бачить вона його нині? Адже ніщо не розлучає її з ним. Ні, не бачить, залишилася перешкода — амбіції й вимоги її дітей. Вона гнулася під ношею їхніх бажань. Вона знову мусила бути безжальною — цього разу їм на догоду. Клопіт про гроші, про здоров'я, розрахунки, пиха, заздрощі — цього їй не здихатися, все доведеться починати наново, як наново розв'язує школяр завдання, коли вчитель пише: «Переробити».

Вона знову позирнула на розарій, де Женев'єва і Жаніна, озброєні садовими ножицями, нібито підрізали трояндові кущі. Я присів на лаву передихнути і довго дивився вслід дружині,— вона йшла, похнюпившись, мов дитина, що чекає догани. Сонце припікало, як перед грозою. Іза ледве брела, ніби кожен крок завдавав їй болю. Я ніби чув, як вона стогне: «Ох, бідні мої ноги!» Ненависть між старим подружжям зроду не буває така велика, як вона їм уявляється.

Ось вона підійшла до дітей, і ті, мабуть, напосіли на неї з докорами. Нараз вона повернулася і знову рушила до мене, червона, задихана. Вона сіла поруч зі мною і простогнала:

— Перед грозою я завжди якась розбита. Кволість опановує та нерви ніби хтось сотає… В останні дні я сама не своя… Слухай-но, Луї, мене трохи турбує… Суецькі акції з мого посагу… ми продали їх, а куди пішли гроші? Ти ж велів мені підписати якісь інші папери…

Я розтлумачив їй, що вона дістала величезний прибуток, бо я продав їх саме перед зниженням, потім сказав, які саме облігації я купив на той виторг:

— Твій посаг дав приплід, Ізо. Навіть враховуючи знецінення франка, гроші величезні, ти будеш вражена. Все покладено па твоє ім'я в Вестмінстерський банк: і капітал, і приріст… Дітей це зовсім не стосується… можеш бути спокійна. Своїм власним грошам я господар, і все, що я нажив, моє. Але те, що ти з собою принесла, — то твоя власність. Іди, заспокой тих ангелів безкорисливості, он як вони на тебе дивляться!

Вона схопила мене за руку:

— Чому ти їх ненавидиш, Луї, чому ти ненавидиш свою родину?

— Це ви мене ненавидите, а не я. Точніше, діти мене ненавидять… А ти… ти просто не помічаєш мене, крім тих випадків, коли я роздратований чи лякаю тебе…

— Додай іще: «Або коли я мучу тебе…» Хіба я мало вистраждала?

— Годі-бо! Ти нічого не бачила, крім дітей…

— Так, я прихилилася серцем до них. А що мені залишилося в житті, крім них? — І додала тихішим голосом: — Ти мене покинув першого ж року і зраджував, сам знаєш…