Читати книгу - "Вибрані твори"

Нарешті увійшла Катерина Іванівна у бальному вбранні, декольте, гарненька, чистенька, і Старцев замилувався і прийшов у такий захват, що не міг вимовити ані слова, а тільки дивився на неї і сміявся.

Вона стала прощатися, і він — залишатися тут йому не було вже рації — підвівся, кажучи, що йому час додому: ждуть хворі.

— Нічого не поробиш, — сказав Іван Петрович, — їдьте, до речі ж підвезете Котика в клуб.

Надворі накрапав дощ, було дуже темно, і тільки з хрипкого кашлю Пантелеймона можна було вгадати, де коні. Підняли у колясці верх.

— Я йду по кіллю, ти йдеш, покіль ллєш, — говорив Іван Петрович, підсаджуючи дочку в коляску, — він йде, покіль ллє… Рушай! Прощайте, будь ласка!

Поїхали.

— А я вчора був на кладовищі, — почав Старцев. — Як це невеликодушно і немилосердно з вашого боку…

— Ви були на кладовищі?

— Так, я був там і чекав на вас майже до другої. Я страждав…

— І страждайте, коли не розумієте жартів.

Катерина. Іванівна, вдоволена, що так хитро пожартувала з закоханого і що її так сильно кохають, зареготала і раптом скрикнула від переляку, бо в цей саме час коні круто повертали в ворота клубу і коляска похилилась. Старцев обійняв Катерину Іванівну за талію; вона, перелякана, пригорнулась до нього, і він не втримався і жагуче поцілував її в губи, в підборіддя і міцніше обійняв.

— Годі, — сказала вона сухо.

І за мить її вже не було в колясці, і городовий біля освітленого під’їзду клубу горлав огидним голосом на Пантелеймона:

— Чого зупинився, гаво? Проїжджай далі!

Старцев приїхав додому, але скоро повернувся. Одягнений у чужий фрак і білий твердий галстук, що якось усе стовбурчився і хотів сповзти з комірця, він опівночі сидів у клубі у вітальні і захоплено говорив Катерині Іванівні:

— О, як мало знають ті, хто ніколи не кохав! Мені здається, ніхто ще не описав правильно кохання, навряд чи можна описати де ніжне, радісне, нестерпне почуття, і хто пережив його хоч раз, той не стане відтворювати його в словах. Навіщо оці передмови, описи? Навіщо оця непотрібна красномовність? Кохання моє безмежне… Прошу, благаю вас, — вимовив нарешті Старцев, — будьте моєю дружиною!

— Дмитре Іоничу, — сказала Катерина Іванівна з дуже серйозним виразом, подумавши, — Дмитре Іоничу, я дуже вам вдячна за честь, я вас поважаю, але… — вона підвелась і говорила стоячи, — але, пробачте, бути вашою дружиною я не можу. Будемо розмовляти серйозно. Дмитре Іоничу, ви знаєте, над усе в житті я люблю мистецтво, люблю, шалено люблю музику, їй я присвятила все своє життя. Я хочу бути артисткою, я хочу слави, успіхів, свободи, а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала це пусте, безкорисне життя, яке стало для мене нестерпним. Стати дружиною — о ні, пробачте! Людина повинна прагнути вищої, блискучої мети, а родинне життя зв’язало б мене навіки. Дмитре Іоничу (вона ледь-ледь посміхнулась, бо, сказавши «Дмитре Іоничу», згадала «Олексій Феофілактович»), Дмитре Іоничу, ви добра, благородна, розумна людина, ви найкращий з усіх… — у неї сльози навернулись на очі, — я співчуваю вам всією душею, але… але ви зрозумієте…

І, щоб не заплакати, вона відвернулась і вийшла з вітальні.

У Старцева перестало тривожно битися серце. Вийшовши з клубу на вулицю, він насамперед зірвав з себе твердий галстук і зітхнув на повні груди. Йому було трошки соромно, і самолюбство його було ображене, — він не думав, що вона відмовить йому, — і не вірилось, що всі його мрії, страждання і сподівання закінчилися так безглуздо, наче в маленькій п’єсі в аматорській виставі. І шкода було свого почуття, оцього свого кохання, так шкода, що, здається, взяв би та й заридав або з усієї сили вдарив би парасолькою по широкій спині Пантелеймона.

Днів зо три у нього справа валилася з рук, він не їв, не спав, але, коли до нього дійшла чутка, що Катерина Іванівна поїхала в Москву вступати в консерваторію, він заспокоївся і зажив, як і раніше.

Потім, інколи згадуючи, як він блукав по кладовищу або як їздив по всьому місту і розшукував фрак, він ліниво потягувався і говорив:

— Але який же клопіт!

Минуло чотири роки. У місті в Старцева була вже велика практика. Щоранку він спішно приймав хворих у себе в Дяліжі, потім їхав до міських хворих, їхав уже не парою, а тройкою з бубонцями, і повертався додому пізно вночі. Він потовстішав, погладшав і неохоче ходив пішки, бо хворів на задишку. І Пантелеймон теж потовстішав, і чим він більше ріс ушир, тим сумніше зітхав і бідкався на свою гірку долю: їздити остогидло!

Старцев бував у різних домах і зустрічав багато людей, але ні з ким не товаришував близько. Обивателі своїми розмовами, думками про життя і навіть своїм виглядом дратували його. Досвід помалу навчив його, що поки з обивателем граєш у карти або закусуєш з ним, то це мирна, благодушна і навіть недурна людина, але досить тільки заговорити з ним про щось неїстівне, наприклад, про політику або науку, як він заходить в безвихідь або заводить таку філософію, тупу і злу, що лишається тільки рукою махнути