Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Я не скористався з невеличкої зали лабораторії, де ми звичайно дивилися кінофільми й проводили короткі збори. Мені хотілося надати розмові більшої інтимності. Я приніс до свого кабінету шість стільців і розставив їх не перед столом, а колом, бо вирішив сидіти не на своєму місці — це поставило б мене у зверхнє становище над працівниками, — а серед них, як рівний серед рівних. Ось так приготувавшись, я почав викликати їх одну за одною по селектору.

Жінки сходилися, здавалось, досить схвильовані й запитально, навіть стурбовано перезиралися між собою, хоча насправді вони, коли зважити на їхнє привілейоване суспільне становище, не мали чого мене боятися. Гадаю, в цьому легкому трепеті, що впав мені в око, слід убачати й «укорінені звички», які оплакувала в своїй статті Дебора Грімм. Незважаючи на настанови, що їх дістають жінки, вони не можуть не бачити в мені начальника, причому начальника чоловічої статі, особу подвійно панівну.

Хоч моя кінцева мета полягає в тому, щоб перемогти жінок, я не поспішаю її досягати. Навпаки, прибравши байдужого вигляду, я зустрічаю їх з тією холодною й педантичною ввічливістю, якої сам не терплю, бо за нею неважко розгледіти, чого від тебе хочуть. Але я поводився так з цими жінками відтоді, як отримав першу цидулку, де Гільда Гельсінгфорс критикувала мої взаємини з ними. Я й тепер поводжуся так само. Передусім я хочу, щоб перша чверть години видалась їм досить неприємною: тим вище вони оцінять мою подальшу лагідність.

Мої лаборантки всідаються колом, і я — серед них. Вони дивуються. Потім на зміну подиву приходять ніяковість і хвилювання. Нас не розділяє лискучий стіл. Я навіть торкаюся своїх працівниць. І що це для них за доторк! Це доторк статевого ворога номер один! Жінконенависника! Фалократа! Нижчого демонічного створіння! Але водночас, припускаю я, цей доторк усе ж таки приємний для жінок, яких суспільство прирекло приймати в себе тільки С.

У наступ іду одразу ж. Дістаю з кишені доповідну записку, що її написав містерові Берроу у відповідь на скаргу на мене, і зачитую жінкам нарікання, висловлені на їхню адресу. Звісно, я, як уже зазначав, виклав їх у цьому документі з єдиною метою: спрямувати вогонь на доктора Гребела. Одне слово, я піддав критиці деякі професійні промахи жінок — хоч, правду кажучи, й дрібні, одначе незаперечні, бо в доповідній записці зазначено дні й години, коли вони сталися, а також прізвища тих, хто їх припустився.

Скінчивши читати (в мене склалося враження, що нічого нового вони від мене так і не почули), я з хвилину мовчу, а потім питаю:

— Може, хтось бажає заперечити щойно наведені мною факти?

Знову западає мовчанка, відтак Дія Берідж спокійно каже:

— Щодо мене особисто, то я цих фактів не заперечую.

З її тону можна зрозуміти, що вона збирається заперечити щось інше. Та я, перше ніж надати їй слово, вирішую зміцнити свої тили.

— Ще хтось хоче зробити якісь зауваження?

І по черзі дивлюся на кожну з жінок. Вони мовчки хитають головами. Мені хочеться добре розгледіти ці непроникні обличчя.

Ці п’ять жінок мають різний вік — від тридцяти до сорока років. Жодна з них не потворна й не дурна. Жодна не лінива. Дві найрозумніші — подвійна несправедливість для решти — водночас і найвродливіші: місіс Дія Берідж і місіс Елізабет Кроуфорд. Звичайно, я, як «триклятий фалократ», іноді вживаю давні форми звертання. Сьогодні їх викинуто з ужитку й заборонено неписаним законом, бо всі ці слова — «містер», «міс» і «місіс» — надто вже підкреслюють статеві ознаки. З настанням найновітнішої ери треба звертатися просто: «Кроуфорд», «Берідж», «Мартінеллі».

Правду кажучи, я не завжди вживаю слова «міс» або «місіс». Часом я роблю винятки. Елізабет Кроуфорд я називаю просто Кроуфорд. Вона вдова й уже скинула з пальця обручку. А ось Дія Берідж, що менше піддалася новим звичаям чи, може, більше шанує пам’ять про свого чоловіка, носить обручку й досі. Звертаючись до неї, я зухвало порушую той неписаний закон і називаю її місіс Берідж. Вона ніколи не докоряла мені за те, що містер Берроу назвав би «браком смаку» з мого боку. Але чому тоді, хай йому дідько, всі називають Берроу містером Берроу? Що означає цей недоречний наголос на статі, яку в цьому випадку подвійно стерто?

— Місіс Берідж, — кажу я, обертаючись до неї, — ви, здається, хочете щось сказати?

— Так, докторе.

Погляд у неї холодний, але голос ввічливий. Я вже здогадуюся, що за мою крижану чемність вона відплатить мені з верхом, і чекаю. В душі я навіть відчуваю до Дії Берідж симпатію — передусім через обручку, зберегти яку в неї вистачило сміливості, а також через її волосся кольору червоного дерева, що нагадує мені про Аніту. В неї таке саме біле обличчя, такі самі витончені жіночі форми. Однак очі не зелені, а блакитні. Блакить ця справжня, вона не розчиняється й не ховається за віями. Навпаки. Вона шукає ваших очей, мов шаблю, щоб зустрітися з нею у двобої і несподівано завдати удару.

— Я заперечую не самі промахи, — сухо каже Дія, — а те, що вони такі серйозні.

Гаразд. Настав час і мені бути відвертим. Минулої ночі я вирішив більше не бути таким несумлінним, як у своїй доповідній записці.

— Справді, ви маєте рацію, — кажу я спокійно. — Вони не такі вже й серйозні. За інших обставин я про них вам навіть не нагадав би.

Усі витріщають на мене очі, особливо