Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

Мій чоловік гнідий… А може, це взагалі хтось геть інший?..

Щулячись від холоду на кухні, Тіна з жахом прислухалася до звуків у спальні. Тібор, здається, починав просинатися. Щодня відразу після роботи він лягає спати, встає аж увечері, вирушаючи зі своєю компанією в нічні мандри… Тепер уже це відбувається щодня.

За стіною рипіли меблі, щось падало й гримотіло — своєрідна Тіборова розминка, почувся його неприродний сміх, що час від часу ніби захлинався, однак у тих звуках вчувалася якась темна звіряча сила. Хіба звірі вміють сміятись?.. Тібор тепер був щасливий чимось таким, чого я не могла збагнути. Певно, все це вже перебувало поза межами людського розуміння щастя…

Увійшовши до кухні, де було дуже холодно, Тібор неприємно здивувався й стривожився (гнідаки любили тепло), він тремтів і потягався так, що аж суглоби тріщали. Його груди й спина позаростали лискучими кетягами бурого багатозвіра. Схилившись над мийницею, він заходився хлебтати воду.

— Тіборе, — почала я, коли він урешті напився.

Мовчанка.

— Тіборе, ти сьогодні залишишся вдома?

— Мм! — відгукнувся він, мовляв, не залишиться.

— Куди ж ти підеш?

— Кудись… на вулицю. Туди, де тепло, — пояснив він нарешті.

— Давай підемо разом до комуналки.

— Мм!

— Я б теж могла сьогодні піти з тобою.

— Мм! — знову замукав він, похапцем одягся й щез.

За дверима Томашекової кімнати голосно хропіла Ріта, яка незабаром теж мала прокинутись. На ніч і Ріта повіється до міста, безперечно, вона десь там зустрічалася з Тібором… І тією бестією Мією Робовою. Від цих думок мороз пішов поза шкірою, тому я вирушила грітися до комунального помешкання.

На дивані у вітальні гніді Еда й Леона весело розкладали карти, а Павла, Міхал і Станіслав з перев’язаною головою мили на кухні посуд. Гнідакам жилося легше. Ми, четверо чистих, тут лише страждали: Міхал через мене, Станіслав через травму голови, а нам з Павлою завжди чомусь не щастило.

Досить з мене. Я хочу повернути свого чоловіка — а коли це неможливо, то стану такою, як він. Я намацала під сукнею тугі й маленькі, мов сочевичне зернятко, нарости на плечах і стегнах. Ось уже й у мене з’явились. На мені той звір чомусь не хотів рости… Їла я, як горобчик, випивала вдень маленьку склянку води. Одне слово, щось у мене нічого не виходило.

Залишившись у кухні сама, я миттю наточила кухоль теплуватої води й рішуче почала пити. Фе! Може, трохи підсолодити? Я всипала у воду чотири великі ложки цукру й з огидою змусила себе випити.

— Не роби цього, Тіно, — несподівано пролунав за спиною голос Міхала Рогана. — Це безглуздя.

— А мені смачно.

— Неправда.

— Хочеться пити, розумієш?..

— Ти хочеш побуріти, так?

— Сподіваюся, мені стане легше.

— Коли випестуєш у собі звіра?

— Можливо, тоді тобі пощастить затягти мене в ліжко… — бовкнула я те, чого ніколи б раніше не сказала. Невже та солодка вода почала так швидко діяти?

— Ти не смієш так говорити! — крикнув Міхал і, схопивши кухоль, вилив воду в мийницю. — Хочеш, давай трошки потанцюємо в клубі?

— Хочу більшого! — кинула я юнакові й пішла додому.

У Томашековій кімнаті було холодно, темно, я посвітила ліхтариком на гніду Ріту. Вона спала спокійно й глибоко, як дитина… Або, може, як ведмедиця в барлозі? Проте мені стало все байдуже.

У променях світла Ріта, очевидно, відчула приплив бадьорості (Ріта, яка раніше прокидалася цілу годину, довго кахикаючи, гикаючи та зітхаючи) й відразу підвела голову:

— Що сталось?

— Ріта, ти повинна мені допомогти.

— Чого тобі?

— Хочу бути такою, як Тібор і ти. Хочу виростити в собі звіра.

— Чому так несподівано?

— Щоб уже сьогодні ввечері бути разом з вами.

— У такому вигляді, як ти зараз… навряд чи це можливо.

— Допоможи мені якось. Адже на мені вже дещо є.

— Так швидко не вийде, голубонько. От якби дістати швидкорозчинний порошок… але де ти його зараз дістанеш.

— Ну, то дай, що є.

— Дам тобі скуштувати «м’ясця».

Ріта рвучко підвелася, пішла спершу напитись, а потім подала мені брудну каструлю. «М’ясце» зовні нагадувало шоколадний пудинг, але не мало ніякого смаку. Я проковтнула все.

— Сподобалось? — усміхнулася Ріта.

— Нічого особливого. А коли ж воно почне рости?

— Мусиш зачекати кілька днів, добре харчуватись і вдосталь пити. Тоді воно й ростиме… як дитина в лоні.

— Скоріше, мабуть, як солітер?

Незабаром я відчула спрагу. Випила склянку води, але спрага не втамовувалась. Випила добрий літр.

— Ріто, бачиш, уже й вода мені смакує.

— Тепер тобі все смакуватиме.