Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Кузьма й Сильвестр. Сильвестр ще вельми вчений. Вів записи монастирські, в ігумена Ананії вважався найздібнішим послушником.

— От брехня, — вже заспокоєно промовив князь Андрій. — Або ж ти сам брешеш, лікарю, або тебе ввели в оману недобрі якісь люди. Князю, — повернувся він до Юрія, — той монашок у мене в Володимирі. Вже ось два місяці.

— Коли він у тебе, — засміявся Юрій, — то брехуни ми з тобою, а не лікар! Виходить, знав чоловік, за чим забивається в таку даль. Хвалю, лікарю. Бо наполовину правда — вже правда. Даруй моєму синові його нестриманість, гарячий норов має. Поєднав у собі Мономахову гордість і половецький вогонь. Гей там, винесіть-но звідси лук князя Андрія! Тепер тут ніщо не повинно нагадувати про слова, мовлені в запалі й гніві. Ти ж, лікарю, вибирай: чи сидітимемо тут, ждучи, поки припровадять сюди втеклого монашка київського для розпитувань твоїх, а чи поїдеш зі мною, як згодився вчора, до князя Івана, а монашка тим часом припровадять туди, а може, хочеш прямо до Суздаля, то їдь, а я в скорім часі теж там буду.

— Роби як хочеш, — відповів Дуліб, — єдине хотів би: розпитувати монашка при тобі.

— Це мій чоловік, і нікому не віддам його! — тупнув ногою князь Андрій.

Юрій глянув на сина впівока.

— Повчись у брата свого Ростислава князівської гідності. Знаєш монашка свого два місяці, а ставиш за нього свою честь.

— Ти знаєш лікаря день лиш єдиний, а хочеш поставити вище своїх синів і вище самого себе! — скипів Андрій.

— Не його хочу поставити — правду. Вона й без того стоїть над нами, хоч що ми чинимо. Вищий суд нашим діям і мислям, сину. Коли твій монашок справді вбивця…

— Не вбивця він! Такий не може стати вбивцею!

— Звідки відаєш?

— Книжний чоловік вельми.

— А хіба за книги не вбивали людей?

— Вбивали, та не ті, хто писав книги. Це люди смирні й мирні. Вони найближчі до Бога. Подумати, то Бог промовив уперше до всього люду лиш завдяки тим, які зуміли записати його слова. То чи назовеш злочинцем того, хто пише книги? Такі люди не можуть убивати, слова не вбивають, тільки меч.

— Справедливо, брате, — докинув і Ростислав з вершини своєї зневажливої насмішкуватості, — щодо меча справедливо мовив. Бо князеві ліпше дружину з мечем мати, аніж монахів з писалами. Навіть гарний повар дорожчий за книгописця.

— Припровадимо цього монашка сюди й спитаємо його тут, лікарю, — вирішив Юрій, — пошли, князю Андрію, гінця, хай приведе сюди твого книгописця.

– І маємо нидіти в сьому бруді? — гидливо скривився Ростислав.

— Тебе не затримуємо. їдь до Суздаля, лаштуй дружину до походу. Як ударять морози, то й з богом! А нам треба тут.

— Не дам свого монашка, — твердо повторив князь Андрій. — Ти, князю Юрію, не цінуєш таких людей, знаю. А дарма. Потомним не буде діла ні до твоїх дум, ні до замірів високих. Знатимуть про тебе з того, що зостанеться. А що зостанеться? Написане. Одвіку так ведеться.

— Діла зостануться, забув ти, сину.

— Навіть діла зникають і поростають забуттям. Всесвітній потоп не змив з лиця землі книг. Людство може вимерти — книги перетривають. Написане зостанеться. Ось ти сидиш у сій землі п'ятдесят літ, скільки наставив городів, скільки людей пригрів, скільки добра зробив. А приїздить чоловік з Києва, і чоловік не темний, учений, лікар, і що? Не відає ні про які твої добрі й славні діла, а називає тебе вбивцею. Був би коло тебе вірний дієписець, він би простежив кожен твій учинок щонайменший, і ти поставив би сього лікаря перед пергаментом, хай би читав.

— Діл не так багато в князя, щоб він сам їх нездатен був записати. Учив я всіх вас, мої сини, не народилися ви лиш князями, народилися для великих трудів, і вже коли ти князь, то будь ним у всьому й до кінця! Вмій обійтися з мечем і з веслом, з конем і з писалом. Згадайте діда вашого Мономаха. Згадайте Всеволода, Ярослава.

— Хто сам пише про себе, лиш затемнює суть і свій образ. Постійне писання відриває тебе від дбання про долю землі й люду. Водночас не можна знехтувати написаним, бо воно здатне зробити нас або ж примарами, або всемогутніми. Хіба не бачив, князю, як люди в церквах падають на коліна перед книгами й цілують сторінки, неспроможні прочитати бодай літеру? — сказав Андрій. — Ти святий чоловік для нас, отче, вважаємо тебе взірцем у всьому. Ти досконалий твір Бога нашого і часу. Та хоч те, що досягло досконалості, вже не може досконалитися далі, однак розум не перешкоджає вшанувати цю досконалість і віддати їй належну шану умілим писанням.

— Замість слів мовлених, а надто писаних, досить гарного наміру, — посьорбуючи пиво, спокійно зауважив Юрій.

— Ось і маєш за свої гарні наміри! Ізяслав убив Ігоря і тебе ж звинуватив.

— То не Ізяслав, то я! — твердо мовив Дуліб, про якого мовби й забуто в розпалі суперечки між батьком і сином.

— Однаково, — відмахнувся від нього Андрій, — вони там у Києві готові відібрати в нас усе: і гідність нашу, і ліпших людей наших, і багатства наші, й свободи, і саме життя наше. Вмремо ми всі колись, і ніхто не довідається про великі труди наші в цій великій і часто неласкавій до чоловіка землі. То чому б мав я не пригріти такого вмілого чоловіка в писанні, як монашок Силька?! І не повірю ніколи, що він міг вчинити злочин. І не віддам нікому. Вже назвав його своїм прибічним дієписцем. Ліпше перетерпимо ненависть злобивих, князю Юрію, ніж неславу замовчування.

— Нема нічого такого, що сам князь не зміг би записати, — Юрія, здавалося, аж ніяк не зачепили запальні слова Андрієві. Видно, вже не вперше між батьком і сином відбувалися такі сутички, і, видно, Ростислав теж звик до цього, бо спокійно сидів і чистив собі нігті, мабуть, пропускаючи повз увагу всю розмову. — Не слава, а добрі діла потрібні. І жодного зайвого слова про твої діла. Напиши: пішов туди, поставив город, уклав мир, переміг ворога, — ось і все. Не треба ніяких старань і вміння особливого. Найголовніше ж: не допускати зайвих слів. З молитов визнаю найкоротшу. В усьому, що не стосується діла, схиляюся тільки перед необхідним. Зате лишаються тоді в тебе сили для головної мети твого життя. Можеш іти до неї щонайдальшою дорогою, аби добратися без крові й шкоди для народу, а тільки для користі.

— Коли