Читати книгу - "Вогненне око"

годину місто прокинеться у восьмигодинну вічність, полишивши свої широкі простори для щурів, привидів, вигнаних королів із ПАР. Останній трамвай ударами коліс роздушує черв'яка надії, перетинає сонячну аорту. Рот наповнює гірка слина дилетантського голоду, – він стягує, мобілізує сили, клітина до клітини, своїх братів, в один клубок. Вузлика зав'яже хтось інший. А зараз-бо пам'ять борсається з голодом, мов на тому піонерському змаганні. І Віталій стогне: «Панно, панно, панно…» – порохнява обсипається зі стін, кружляє вихорами у вологому під'їзді, що нагадує відірваний сон.

З вузького вікна видно пустище, велетенську ріку, перетяту мостами, прохромлену списами барж і кранів. Вони простують до облущених дверей, – солодкий запах поту і смаженої капусти втягує в кімнату. Звуки ще якихось півгодини ворушаться зміями, а відтак пропадають, вислизнувши у шпарини. Вони не вмикають світла. Ліхтарі голодно всмоктують темряву кімнати, де всі стіни заклеєно акторами кіно, оголеними красенями і красунями з «пентхаузів» та «плейбоїв». Гарно. Жінка сидить на ліжку, і тільки за кільканадцять годин він чує її голос, тремтливий, мов заламаний на вітрі крик цесарки, – ознака вічно гнобленої людини. У неї зелені очі. Трохи каламутні. Вони ясніють, коли блідо-рожевий кисіль обличчя потрапляє на квадрат світла. Вона колись, дуже давно, підробляла в «Інтуристі». Чи знає він, що то за робота? Віталія трохи нудить, але він одігрівся біля теплобатареї, з виглядом старого джиґуна харкає на підлогу. Не влучає. Біла піна слини зависає на брунатному, з чорними підшивками, рукаві сорочки. Стегна в неї ще пружкі – це вгадується крізь тканину рожевої сукні. Сукня турецька. Першого ґатунку, як для цих місцин. Як звати? Аліса. Аліса боїться світла. За своє немічне тіло потерпає. Всі вони не певні своєї вроди, особливо ті, які доживають свою молодість. Віталій нюхає повітря. Аліса зводиться і через голову скидає сукню. Віталій підтискає ноги. Йому найменше хочеться зараз цього, голод проїдається крізь кишки. Але дарма. Аліса накидає халатик. З довгими полами, до самої підлоги. Зараз вона схожа на якусь ляльку з вітрин. Зникає на кухні. Лапонуло, бовтнуло світло. Погасло. Він бачить перед собою довгі цехи з горбами сірих верстаків. Люди нишпорять, мурашвою кишать, закіптюжені обличчя, роти щиряться двома рядами зубів. І Віталій думає про справедливість, про голод, про вчорашні мітинги. Це кидає його в холодний піт відчаю. Приходить Аліса. За стіною хтось шкребеться. Вона ніяково усміхається: «Це Гундар. Професор зоології. Він такий чемний, жах, каже: вот я вам, деточка, пірожноє пріньос… а сам… сам до ширіньки лізе», – і вони вже разом сміються.

За стіною сердито булькає. Сміх лунає гучніше, переливається за краї ночі, пузириться над містом срібною водянкою. Вони якось причаровано втихають, ковтаючи ледь розігріту смажену капусту, дмухаючи, за звичкою, на повну ложку. Перед очима Віталія пролітають, гублячись, видива смачніше смачнішого, – то ось він, римський трибун, який виборює громадянську справедливість; то він раб, який підняв повстання і переміг численні полчища; то він мудрий філософ десь у засланні… Тут згадка прийшла про Родика. Темно надавило. Він перестає їсти й шепоче: «Безжальна і сумна ніч… Кого ти мені принесла? Жінку, самотність? Чи це ти називаєш подарунком долі…» Аліса виявилася, як на свій зріст і поставу, дужою дівчиною. Не скидаючи халата, вона несподівано потягла Віталія на себе – той запхикав, захлинаючись словами, а тоді піддався, занурюючись щомиті глибше у пропарфумлене тіло. Спочатку він хотів подумати про Люську, про пані, полишену на розтерзання безконечних телефонних дзвінків залицяльників. Проте існує неминучість такого факту, як людська хіть. І він губився в маленькому тілі Аліси, квилячи самотнім нічним птахом, провалюючись у несподівані безодні, скидаючи стару шкіру, – розумів, що вороття нікуди нема. Комірчина доктора Шмулєвича виповзла наостанок, хилитнулася в зіницях зелених, до болотяного, очей Аліси, з гуркотом відійшла до вічної ріки.

Ріка знехотя замерзала. Ненабагато швидше, ніж сам Родик. Ріка – це миттєвість пам'яті: вона повертає десь біля Подолу, розкидавши навмання сіру мілкоту, мов розірвані артерії, змілілі затоки, дрібні озерця і струмочки з баговинням та протухлою водою; сонце разом з перекошеною хребтиною міста люто відбивається в них бронзою. Там можна вгледіти запізнілого, з перебитою лапою, бусла або фіолетового п'яного негра, що, розстебнувши штани, мочиться в калюжу озера, підвиває якусь пісню, окутуючись чарівно-сизими клубками пари. Далі вона плине, змиваючи хвилини, години, роки, заперечуючи дорогу і час, ковтаючи шмат за шматом ділянки суші, засіюючи довкілля малярійними комарами, а влітку притягуючи до себе розніжений чи змарнілий люд. Чорна паща гирлища невтомно працює, намиваючи мул, затягуючи на дно невтомних шукачів пригод та сп'янілі пари закоханих. Навіть узимку, скута, вона не припиняє збирати свій ужинок, огортаючи холодним їдким подихом цілі квартали, мовби кимось розтягнуті вздовж берега. Тільки біля самих смітників, що біло-жовтими горами зводяться над безлюддям пустирища, – ріка ніколи не замерзає. Це від дальніх її берегів набирається чарівність, засвічена золотоголовими банями Софії та Лаври. То минуле крізь каламуть розуму і розірваного безсоння кришталика очей надходить привидом учорашньої любові. Лишень біля самих смітників опівночі масними плямами вогнищ обростають береги. Золотушна дітлашня перемовляється по-дорослому, граючись у кохання або сім'ю. Іноді підбігає до води, щоб запустити пароплава. Жебрацькі помешкання починаються далі. Хто вони, ті жебраки? Вчорашні студенти-правдоборці, блідолиці актори, вигнані пастори-сектанти, торішні викладачі історії та географії; робітники, котрі втратили працю, а зберегли смак вільного, насиченого голодом і пошуком чогось кращого життя, яке відштовхує від того, освітленого сотнями вікон, берега, невпинно і невтомно прибиваючи до цього, що тяжко здіймає гори сміття, до яких ліпляться скособочені хижі та намети. Інколи там займається світло – це дочекалися чергової вантажівки, в нетерплячці і віддихуючи переляк, що то не міліція, палять каганці, навпомацки налаштовуючи металеві заточені стрижні та дротиняччя для пошуку чогось поживного чи придатного для вжитку…

Туди, повен загробної печалі, тягнувся погляд Родика. Йому хотілося померти. Йому виповнилося сьогодні двадцять п'ять років, і погляд, що не втрачав надії, струменів на тепло вогнищ. Вогнища з настанням темряви бухкали дедалі частіше в низьке небо рудими клубками диму. Проте він непомильно знав – думав, а не переконував себе. Відчуття успіху не полишало його… Річка глибока, вона ховає тисячі людських тіней; охоплені хвилею, вони пливуть у майбутнє, мов ті нещасні розвідники-камікадзе, мозолячи пам'ять короткими спалахами спогадів. Спогади без смаку, позбавлені трепетного життя, кинуті з відчаєм напризволяще. Вони вічно щось нагадують – маленькі шумерські манускрипти. Це тоді, коли боротьба голоду з немічним тілом доростає до