Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

— А тебе що стривожило? — звернувся Арнольд до Павла.

Він повільно повернув голову й ніби знехотя відказав:

— Я теж бачив людину, хирляву на вигляд і тендітну, мов дитина. Але ніяких п’явок і близько не було. В неї летіло каміння, схоже на метеорити. Я бачив його так чітко, наче на телеекрані. Здавалося, воно ось-ось влучить у мене. — На обличчі в нього з’явився той самий вираз, з яким він вмикав автомати в хвилини найбільшої метеоритної небезпеки. — А потім, коли каміння вбило цю людину, з’явився велетень. Він рушив до нас, і мені здалося, що з ворожими намірами…

Павло замовк, не докінчивши своєї думки. Він робив це завжди, коли не був упевнений у своїх здогадах або вважав, що співрозмовники й так усе зрозуміють.

— А тепер ти, Марку, розкажи, що бачив, — попросив Арнольд.

— Так, там справді хтось був, схожий на людину, — озвався Марко. У його голосі бриніли нотки сумніву. — Він щось приставляв до свого тіла. Можливо, якісь прилади… — вів далі Марко. Потім з’явився велетень. Він справді рушив до нас. Але чому ти вирішив, — звернувся він до Павла, — що з ворожими намірами?

— Вирішив — не те слово… Йдеться про загальне враження, — відказав Павло.

— Нам легко помилитися в своїх симпатіях та антипатіях, — мовив Марко. — Адже маленька людина була подібна до нас, а велетень — ні.

“Так уже влаштовано людину, що симпатії завжди на боці подібних до неї, — подумав Арнольд і згадав одне з правил для космонавтів: “Коли зіткнешся із загадковим, стережися емоційного забарвлення”. — Отже, там була людина і ще якісь предмети — каміння, прилади чи якісь створіння — п’явки абощо. Скажімо, тіні рук, як мені видалося, — міркував він. — Потім з’явився велетень, що прямував до нас і десь щез. Це не галюцинація, бо цю картину бачили всі. Міраж?

Він висловив своє припущення уголос, і Марк відразу ж зауважив:

— А що як вони передавали інформацію і ми її прийняли? Тільки вона раптово урвалася?

Ці слова наштовхнули Арнольда на нове припущення. Воно здалося йому переконливим, в усякому разі, могло пояснити, чому передача урвалася.

Можливо, на цій планеті їм загрожувала небезпека, і сигнальник, схожий на землянина, хотів попередити їх, ввімкнувши передавач. І саме в цю мить у нього й полетіли невідомі предмети.

“Це був міраж, міраж, міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!”

Слово це вдерлося в його мозок і звучало на всі лади: пищало, вищало, гриміло, скреготало, дзвеніло. Арнольд намагався зберегти спокій і зрозуміти, звідки взялося це настирливе слово. Він побачив, що Павло хитає головою, немов щось відганяє від себе. Тамара затикає пальцями вуха. Значить, вона теж чує це слово? “Ще тоді, коли авто-мікроскопи не виявили хвороботворних бактерій, коли прилади показали склад повітря, я відчув, що тут щось негаразд, — думав Арнольд. — Надто вже добре все складалось. І температура в тіні двадцять три градуси за Цельсієм. Немов на замовлення. Може, це простий збіг? Чи можливо це у всесвіті?.. Однак якщо це не збіг, то що ж тоді? Ілюзія? Але, крім неї, не було жодних інших даних. І ми вхопилися за неї, мов за соломинку. А тепер з’явився невідомий сигнальник…”

“Це був міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!..”

Звучання цього слова набрало нових відтінків: дзвін наростав, піднімався до високих, майже нерозбірливих звуків, а потім різко знижувався, вібрував. Людина так не могла б вимовляти це слово.

“Не піддавайся!” — наказував собі Арнольд, силкуючись хоча б на мить зосередитись і придумати, що сказати товаришам. Він ні на хвилину не забував, що на ньому, командирові екіпажу, лежить відповідальність. Раніше свідомість цього допомагала йому в найтяжчі хвилини. Невже вона не допоможе зараз? “Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!” Слово свердлило мозок, витісняючи всі інші думки.

Це схоже було на грубу пропаганду, яка методичними ударами молотка забивала думки, немов цвяхи. І Арнольд з тривогою згадав прислів’я: “Якщо брехню повторити сто разів, то вона сприйматиметься як правда”. Пастка! — ось що я повинен їм сказати!

“Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!..”

Арнольд глянув на товаришів і впевнено сказав:

— Це був міраж.

— Увага, — прошепотів Павло, показуючи рукою на галявину. Із заростів вибігло двоє якихось звірів. Важко сказати, чи вони не помічали людей, чи просто не звертали на них уваги, хоч були зовсім близько. Одна тварина — довговуха, з невеликим горбиком на спині, — очевидно, була травоїдна. Друга — величезна, мов ведмідь, з лютою мордою й довгими білими іклами, судячи з усього, була хижаком.

Довговухий звір не боявся ікластого, а навпаки, гнався за ним. Ось хижак зупинився і повернув грізну морду до настирливого переслідувача.

Та довговухий і тепер не злякався, а наблизився до хижака, підлесливо крутячи хвостом. Ікластий обнюхав його й відвернувся. Тоді довговухий забіг з другого боку і лизнув хижака у вухо. Той подобрішав. Штовхнув довговухого мордою, і той одразу ж ліг на траву. А хижак, немов велетенське цуценя, припав до його набряклих сосків. “Ідилія”, — подумав Арнольд і скривився.

Коли звірі щезли, Павло сказав:

— Це, без сумніву, різні види. Тоді чому ж?..

Йому ніхто не відповів. Усі здивовано мовчали, бо не могли пояснити загадкову поведінку мешканців лісу. Марк почав пригадувати: він десь уже бачив щось подібне. В пам’яті постали малюнки з підручників… Співжиття водоростей і найпростіших тварин… Актинії на хатці рака-самітника. Вони захищають його від ворогів, а рак перевозить їх з місця на місце. “Чи це закономірно, що в світі боротьби й ворожнечі, де загибель одного виду вивільняє простір для