Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

— Пулковський погодився? — запитав Клосс.

— Він надломлений, — відповіла Данка. — Боїться за свою дружину.

— Ти бачила Казика?

— Ні.

— Треба сьогодні ж дізнатися, — промовив Клосс, — що з ним сталося. Треба сповістити інших, що найважливіше — Казик.

— Я піду до нього сьогодні, ввечері.

Клосс довго роздумував.

— Не знаю, чи варто тобі це робити, але іншого виходу, здається, немає. Я тебе прикриватиму. — Потім він призначив їй місце зустрічі. У них був такий запасний пункт, який здавався досить безпечним — старі майстерні на околиці, зачинені ще від початку війни.

— Я мушу довідатися? — мовив він далі, — як вони встановили Едвардову адресу. — Як він це зробить, Клосс ще й сам не знав. Бруннер, напевно, нічого не скаже, та й, зрештою, сам Клосс не був у цю хвилину впевнений, що за ним не стежать.

Данка стенула плечима.

— Краще й не питай мене про це, — сказала вона. — Ти знаєш, Янку, я гадаю, що це моя остання операція.

— Гаразд. Відішлю тебе потім у загін.

— Дякую.

Клосс хотів уже підвестись, як раптом обличчя його застигло. Алеєю парку до них наближався престидижитатор Ріолетто. Невже він увесь цей час стежив за ним? Чи й справді він такий спритний?

— Я його знаю, — промовила дівчина. — Це якийсь Ріолетто. Він пробував мене спокушати.

— Це добре, — сказав Клосс. Йому раптом сяйнула в голові одна думка. Щоправда, надто ризикована, але, врешті-решт, усе, що він робив, було ризикованим.

— Послухай, Данко, — прошепотів він, — я піду, а ти з ним залишись тут і запроси його до себе на завтрашній вечір, скажімо, на восьму. Я потім тобі поясню, що треба робити…

Ріолетто вже був біля них.

— Боже мій! — вдаючи здивування, вигукнув він. — Ми знову зустрілися! А я й не знав, що обер-лейтенант знайомий з усіма симпатичними жінками в цьому місті.

— Просто мені щастить, — усміхнувся Клосс.

— А я саме нарікаю, що мені не щастить, — відповів Ріолетто.

Клосс поглянув на годинник і підвівся.

— На жаль, мені пора.

— Від сьогодні, — сказав Ріолетто, — я більше не нарікатиму, що мені не щастить. Мені можна залишитись?

Данка усміхнулася.

У цій грі ставало дедалі більше невідомих; арешт Едварда і Казика — тепер Клосс уже знав, що Казика схопили, — ставив під сумнів успіх всієї операції. Клосс вірив, що Едвард витримає, мусив у це ввійти, але ж хтось-таки виказав гестапо квартиру на Валовій, хтось, хто знав дуже багато, може, навіть і про нього. Втекти до загону? Ні, треба залишитися тут до кінця, спробувати розіграти цю партію.

Але, можливо, це все-таки випадок? Він не вірив у такі випадки — Бруннер ніколи не діяв наосліп, у нього повинна була бути достеменна інформація. Так хто ж? Ріолетто? Пушке? А якщо Данка? Дурниці! Якби зрадила Данка, він би був уже в їхніх руках. Клосс пригадав обличчя Глаубеля; він зустрів гестапівця годину тому і тепер був упевнений, що ця зустріч не випадкова.

Задзвонив телефон. Клосс підняв трубку і водночас запалив на письмовому столі лампу. Це міг бути або його шеф, або Бруннер: вони обидва знали, що Клосс любить вечорами працювати в своєму кабінеті в абверштелле. Він почув трохи охриплий голос Бруннера — очевидно, після вчорашньої пиятики.

— Хайль Гітлер, Гансе! Сумуєш у самотині?

— Працюю.

Бруннер молов дурниці, згадував якусь офіціантку в казино, котра вчора подавала ім коньяк і в якої були гарні ніжки, а потім несподівано запитав:

— Гансе, тебе цікавить нова секретарка Райла?

На роздуми не було часу. Клосс прийняв рішення, усвідомлюючи водночас, що тут Бруннер повинен виграти.

— Авжеж, — відповів він, — звичайно цікавить. А чому ти питаєш про це, Отто?

— Гарна дівчина, — промовив Бруннер. — Хочеш відбити її в Райла?

— Про це я не думав.

— А про що ти думав, Гансе?

Клосс вирішив іти напролом.

— Я думав про те, — сказав він, — що, може, нам настав час обмінятися інформацією.

— Можливо, — відповів Бруннер. У його голосі Клосс відчув вагання.

“Що він знає? — думав Клосс. — Певніше, про що вій встиг дізнатися?” Глаубель, ясна річ, доповів йому про зустріч на околиці. Це була помилка, груба помилка. Данці не треба було приходити на квартиру до Казика. Бруннер закінчив: “На добраніч, завтра зустрінемося”, а Клосс поклав трубку і знову задумався над подіями сьогоднішнього вечора.

На околицю він прийшов о шостій вечора, як вони й домовилися з Данкою. В цей час робітники товарної станції і заводу Райла поверталися з роботи, у продуктовій крамниці збиралася довга черга, а перед будинками, коло хвірток, точили ляси жінки, чекаючи чоловіків з роботи.

Казик мешкав у невеликому одноповерховому будиночку на розі Огродової і Сліськоі. Клосс, загубившись у юрбі перехожих, спостерігав за цим будиночком кілька хвилин, аж поки не побачив, як Данка відчиняє хвіртку. Вона зайшла всередину; Клосс посунув кобуру на живіт і чекав. Він уже зрозумів, що йому не треба було приходити сюди самому, що слід було послати когось із хлопців з загону Бялого — він уже встиг налагодити з ним контакт. Данка довго не виходила. Клосс уже почав хвилюватися, адже й там могла бути засада, коли раптом побачив обіч себе Глаубеля. Гітлерівець теж спостерігав за будиночком Казика Оконя.

“От тобі й маєш”, — подумав Клосс, і його огорнув холодний спокій.

— Хайль Гітлер, Глаубель! — привітався він. — Що ви робите в такому богом і людьми забутому місці?

— Прогулююсь, — відповів Глаубель. — А ви?

— Я, — розсміявся Клосс, — маю мало часу на прогулянки. Найчастіше працюю. А інколи люблю й пополювати.

— Полювання, —