Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

— Атож, — відповів Клосс таким же тоном, — дивно.

Вони обоє дивилися на хвіртку, що вела до будинку Оконів.

“Отже, Казик теж сидить, — подумав Клосс. — Вони стежать за його квартирою, але засади там немає. Данка ще вийде, і вони стежитимуть за нею. Цікаво, чи Глаубель прийшов сюди сам?”

Клосс розгледівся. Напевне, сам. Це, щоправда, ніякого значення не мало, але давало можливість зустрітися з Данкою. Вона якраз з’явилася на порозі будинку. Вийшовши на вулицю, дівчина спокійно пішла далі.

— Гарна полька, — сказав Глаубель. — А ви нею цікавитесь?

Клосс мовчав. Він уже тоді знав, що це запитання поставить йому Бруннер.

Він знову схилився над паперами: на ранок треба підготувати звіт для Горша. Своїх службових обов’язків в абвері Клосс ніколи не занедбував, але зараз робота не клеїлась. Як він мусить поводитися? Вони, певна річ, здогадуються, що Данка мала щось спільне з Казиком, але Бруннер не такий дурний, щоб наказати відразу її заарештувати. Можливо, відіслати Данку в загін? Клосс повинен так і зробити, але якщо операцію взагалі вдасться провести, то без інформацій Данки не обійтися. Доводиться ризикувати, весь час ризикувати, і не тільки власним життям. Він мусить бути спритніший за Бруннера.

Того разу він сказав Данці: “Будь готова до всього”. Вони зустрілися в старій майстерні приблизно через годину після того, як Клосс зустрів Глаубеля. Данка петляла по місту, і ш, нарешті, вдалося спекатись гестапівця. Вона принесла неоціненну новину: копію листа Райла в Берлін. Інженер доповідав, що випробування починаються десятого травня. Вранці цього дня Райл і Пулковський виїдуть на полігон. Це був останній термін. А скільки ще за цей час треба зробити! Клосс наказав Данці сказати Райлу, що вона провідала свого давнього приятеля Казика Оконя, хай Райл повторить це Бруннерові. Треба виграти час, а від часу залежить усе: можливо, Бруннер повірить, що пішов по хибному шляху.

Данка була дуже стомлена. Вона спитала ще про Ріолетто, якого запросила до себе в гостину на наступний день, сказавши, що прийдуть гості. Що, власне, Клосс хоче знати про фокусника з Берліна?

Клосс відчинив вікно. Вечір стояв теплий, на небі перехрещувались промені прожекторів. Десь далеко почулася кулеметна черга, потім спів п’яних солдатів. Клосс повернувся до столу і знову схилився над паперами. Увійшов фельдфебель. Виструнчившись у дверях, він доповів, що з’явився якийсь гер Пушке, віце-директор Роберт Пушке, і питає, чи прийме його пан обер-лейтенант.

Клосс розгубився. Спершу дзвінок Бруннера, а потім візит пана Пушке? Чого треба було від нього цьому опецькуватому німцеві, приятелеві фокусника Ріолетто? Він наказав його впустити.

Запаливши верхню лампу, він побачив у яскравому світлі обличчя гостя. Пушке був блідий, синці під очима в нього підпухли, руки тремтіли. Він сів на стілець, який показав йому Клосс, і поклав руки на стіл.

— Чарочку коньяку, пане Пушке?

Німець кивнув. Випивши коньяк, він заходився вихваляти його — такий чудовий, напевно, французький. Він, Пушке, був у сорок першому в Франції, але його запаси давно вичерпались…

— Що вас сюди привело? — досить безцеремонно перебив його тираду Клосс.

Пушке запалив сигару, довго затягався димом, потім вийняв з кишені запечатану коробочку і поклав на стіл. Коньяку, щоправда, немає, але в нього є оці сигари, якщо пан обер-лейтенант схоче прийняти… Але панові обер-лейтенанту ці преамбули вже набридли.

— У чому річ, пане Пушке?

— Справа дуже важка, — почав німець, — і надзвичайно делікатна. — Він говорив, що прийшов саме сюди, бо вірить, що обер-лейтенант Клосс і, певно ж, абвер зрозуміють, у якому важкому становищі він опинився, він, чесний німець, котрого всупереч його волі вплутали… так, саме вплутали, в огидну аферу…

— Прошу ясніше! — наказав Клосс.

Пушке підвівся.

— Пане обер-лейтенант, — майже патетично промовив він, — я прийшов сюди, як чесний німець…

— Конкретніше!

— Я хотів сповістити, — нарешті насилу вимовив Пушке, — що фокусник Ріолетто — англійський шпигун, котрий давно працює проти рейху. — Він полегшено зітхнув і, сівши на стілець, затягся димом.

Залягла тиша. На обличчі Клосса навіть не ворухнувся жоден м’яз. Пушке ніколи не здогадається, яким несподіваним було це повідомлення для обер-лейтенанта. Клосс дивився на свого гостя і водночас напружено думав:

“Провокація? Спочатку зателефонував Бруннер, потім прийшов Пушке… Ні, неможливо! Навіщо б вони мали це робити? Ще раз перевірити Клосса? Після двох років безнастанних перевірок?”

Пушке нетерпеливо засовався на стільці; він чекав запитань. А можливо, він гадав, що йому скажуть “спасибі” і відпустять додому?

— Чому ви не пішли розповісти це Бруннерові? — запитав Клосс. — А може, ви вже були в нього?

— Я думав, що в таких справах це все одно — абвер, чи гестапо.

— А все-таки ви вибрали абвер. Адже ви знайомі з Бруннером. Та й Глаубель працює на вашому заводі.

— Гаразд, я розповім усе, — зітхнув Пушке.

— Оцього я від вас і чекаю.

— Я розмовляв з Бруннером учора і позавчора… Але сказати про це не відважився. Я гадав, що з вами мені буде легше…

“Бреше, — подумав Клосс. — А якщо говорить правду? Зараз перевіримо”.

— Пушке! — гаркнув він.

Віце-директор враз підхопився з стільця і виструнчився. Це виглядало майже комічно, але Клосса давно вже не тішили типові німецькі реакції. Більше того, він використовував їх.

— Зі мною легше не буде, — сказав він. — Ясно?

— Так точно! — вигукнув Пушке.

— Ти був агентом Ріолетто? — запитав Клосс.

Пушке враз сполотнів, поточився, але Клосс не дав йому сісти.

Раптом Пушке розплакався. Це видовище було просто нестерпне: опецькуватий німець із слізьми на очах… Його історія була, зрештою, проста й банальна. В тридцять дев’ятому році один берлінський крамар почав позичати йому гроші. Спершу дрібні суми, потім дедалі більші, а коли Пушке підписав вексель уже на