Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

Тож по ісході з рідної землі в липні 1944 року моя футбольна кар'єра була перервана на два роки. Виїхав я на Захід в рядах однієї політичної формації, в якій довелось мені виконувати різні функції. Це водило мене в різні місця Словаччини, Мадярщини, Австрії та Німеччини. Доводилось відбувати багато нелеґальних поїздок та виконувати різні доручення, що закінчилося арештом у січні 1945 року, а продовжилось побутом у німецькій тюрмі та "визволенням" з тюрми Червоною армією 12 квітня 1946 року. Далі слідував побут у Відні, де треба було уникати "визволителів". Одне слово, було багато клопоту й не було ні часу ні відповідних обставин, щоб займатися футболом. Винятковим, і то пасивним, контактом з футболом було міжнародне змагання у Відні 1945 року — між Францією і Австрією, на яке я пішов з приятелем. У тому змаганні виграла Австрія з рахунком 4:1. Було воно на високому рівні, але найбільший слід воно залишило в пам'яті тим, що перед його початком оркестра грала аж п'ять національних гимнів: американський, совєтський, англійський, французький і австрійський. Тоді я вперше почув, що знаний мені совєтський гимн "Інтернаціонал" був заступлений новим, мельодія якого була взята з гимну партії більшовиків і який нам доводилося співати за першої окупації.

Весною 1946 року я зробив кілька поїздок з Відня до Інсбрука і до Мюнхена. Ті поїздки були пов'язані з деякою небезпекою, бо треба було проходити досить строгий совєтський контроль на границі совєтсько-американської зони коло Лінца, а з Інсбрука до Мюнхена треба було переходити через "зелену границю".

Під час однієї з тих поїздок я випадково відновив активний, хоч насправді тільки одноразовий контакт з футболом. В поворотній дорозі з Інсбрука до Відня на інсбруцькій станції я стрінув колишнього свого товариша, змагуна УССК-у зі Львова — Юзька Бадана. Ми разом зайняли місця в одному купе і він сказав що іде до Зальцбурґа, де він тепер перебуває в таборі біженців. Завтра, цебто у неділю, він бере участь у матчі їхньої футбольної дружини з польською командою. Він піддав думку, щоб я перервав свою подорож у Зальцбурзі і поміг їм зіграти те змагання. Хоч я довго вже не грав і не був у добрій фізичній кондиції, ідея мені вподобалася. Крім того що зможу заграти в футбола та побачити табір і людей, я на один день припізню той неприємний та небезпечний переїзд кордону, який міг закінчитися і поїздкою на Сибір або й чимось гіршим. Я радо прийняв Юзькову пропозицію. Ми їхали поїздом майже цілу ніч. Юзько Бадан, якого ломив сон і він час від часу засинав, при раптовій зупинці поїзду впав наперед і опинився в подолку німки, яка'сиділа навпроти. Витворилася комічна ситуація, і ми всі сміялися; тільки не Юзько, бо йому впали й розбилися окуляри. Він весь час бідкався: як то він завтра буде грати — без окулярів він майже сліпий. Зальцбурґ мав тоді досить добру дружину. Не знаю, чи вона тоді вже називалася "Україна" чи якось інакше. Ми змагання те виграли з рахунком 5:1. Бадан, хоч грав без окулярів, навіть стрілив ґола. Ми зі сміхом час від часу кричали і ніби давали йому напрям, де є ворота противника. Я і мої співгравці були задоволені моєю грою, хоч я давно не грав і був без фізичної заправи. Це був приємний, але на жаль, дуже короткий епізод, бо над вечір треба було сідати на поїзд до Відня, що я робив не надто радо та й з острахом, перед большевицьким контролем. Але доїхав я до Відня щасливо.

Літом 1946 року я остаточно покинув Відень і подався через Інсбрук до Мюнхена, де опинився в славній Фіріхшулє на Рамерсдорфі. Фіріхшулє була оселею українських політв'язнів, гуртожитком студентів, а крім того чимось у роді першого переходового пункту й приміщення для всіх "гнаних і голодних" втікачів з таборів полонених з совєтської зони, Чехо-Словаччини та інших країв. Сюди приходили різні кур'єри з усяких таборових станиць, тут переночовували люди, що мали якісь справи до поладження в Мюнхені. Ця оселя мала репутацію бандерівської твердині. Це не значить, що всі мешканці були бандерівці, хоч якогось явного антибандерівця там не було. Склад мешканців постійно мінявся — сюди приходили, а побувши кілька тижнів, десь зникали, знайшовши десь придатніше місце на триваліший час. Я теж знайшов собі тут перший притулок. І тут почалася моя понад дволітня асоціяція з Українським Студентським Спортовим Клюбом. Про цей клюб є така нотатка в альманасі Ради Фізичної Культури за 1945 — 1948 роки:

"УССК — Мюнхен — Рамередорф. Заснований при гуртожитку на Фіріхшулє 53, 15 листопада 1945 року, за старанням Баранецького Володимира та Ляшевича Ярослава. Найдіяльнішим клюб був у 1946 році, коли студенти не були ще зайняті студіями і багато часу присвячували спортові".

Дальше йде перегляд ланок клюбу, а саме: чоловіча відбиванка, яка була сильною дружиною, розіграли 90 змагань, здобула перше місце на депівському турнірі Мюнхенської области в 1946 році; жіноча відбиванка — 25 змагань та участь в обласних турнірах 1946 — 1947 рр.; чоловіча кошівка — участь у зональному турнірі 1946 року — 14 змагань; легка атлетика — участь у зональних змаганнях в 1946 році; листопадовий біг навпростець в 1946 році; ланка шахів — чотири зустрічі; плавацька секція — участь у зональних змаганнях в 1947 році; ланка туристики — 10 краєзнавчих прогулянок; ланка копаного м'яча — в обласній клясі в 1946 році зайняла друге місце, а опісля увійшла до кляси першунів і "в травні 1946 року після змагань з "Левом" УССК відступив від дальших ігор в системі РФК". "На міждепівському турнірі в 1946 році УССК зайняв друге місце. Розіграв 87