Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

- Та вже ж зна­ють, хоч, мо­же, й не все та­ки до сло­веч­ка, - ска­зав пи­сар.

- А я та­ки ду­мав сва­тать Ва­тю: бу­ла надія, що ви­тор­гую-та­ки п'ять ти­сяч в о. Ар­темія. А те­пер… тпру! або ні тпру, ні ну! - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Поміж во­ро­га­ми труд­но пот­рап­лять.

Писарша од­чи­ни­ла двері в пе­кар­ню, заг­ля­ну­ла в рин­ку й крик­ну­ла:

- От ту­ди! Кіт поїв са­ло! І ще один во­рог на до­да­чу! От і пот­рап­ляй поміж во­ро­га­ми. А, прок­ля­та ко­тя­ка!

І пи­сар­ша трісну­ла ко­та по спині з усієї си­ли. Кіт з пе­ре­ля­ку схо­вав­ся під піччю.

Леонід Се­ме­но­вич за­ду­мавсь. Жар­тов­ливість та ве­селість од­ра­зу не­на­че стек­ла з йо­го, як стіка­ють краплі во­ди з гус­ки, ко­ли во­на вий­де з во­ди на бе­рег. В йо­го серці за­во­ру­ши­лось та­ке по­чу­ван­ня, ніби він нес­подіва­но щось вте­ряв: йо­му зда­ва­лось, ніби хтось нес­подіва­но вкрав у йо­го коні й во­ли, вкрав п'яніно, по­ви­но­сив з ха­ти до­ро­гий сервіз, до­рогі убо­ри, заб­рав гроші, ще й вик­рав і завіз ку­дись са­му Ва­тю. Це неп­риємне по­чу­ван­ня на­ве­ло на йо­го ду­шу за­ду­му й навіть сму­ток. Він сів на стільці й за­ду­мав­ся, схи­лив­ши го­ло­ву. Йо­му ста­ло шко­да, що пер­ший план в житті, за­ду­ма­ний ним і на­чер­ка­ний хоч не­яс­ни­ми фар­ба­ми, не­яс­ни­ми лініями, пор­вав­ся нес­подіва­но й наг­ло, не­на­че той план був вит­ка­ний з па­ву­тин­ня, не­на­че один пус­тот­ли­вий по­дих лег­ко­го вітру пош­ма­ту­вав йо­го й розніс на всі бо­ки.

Писар сидів за сто­лом, спер­шись ліктем об стіл. Пе­ред ним ле­жав лист бла­го­чин­но­го. Він пильно ди­вив­ся на той лист. Де­ся­тий раз пи­са­реві гострі очі пе­ребіга­ли той лист од по­чат­ку до кінця. Пер­ший раз він про­чи­тав той лист і навіть осміхнув­ся, не­на­че він про­чи­тав якусь пус­теньку бо­ма­гу в во­лості. Але пе­ребіга­ючи очи­ма на­пи­са­не вдру­ге, втретє, пи­сар не­на­че на­би­рав­ся злості, як су­ха губ­ка по­ма­леньку вси­сає вогкість. Йо­го вда­ча бу­ла для­ва, не­во­руш­ли­ва. Він був не­го­во­рю­чий, лю­бив більше мов­чать, ніж го­во­ри­ти. Йо­го ду­ша за­па­лю­ва­лась по­ма­леньку, як за­па­лю­ються в печі сирі дро­ва. Але пи­сар був з тих вдач, в кот­рих як тільки раз за­па­лив­ся огонь, то вже не зга­сав до су­ду, до віку. Пи­сар був зав­зя­ту­щий, за­пек­лий, нез­дат­ли­вий чо­ловік.

Писар по­чу­тив, що в йо­му за­па­люється злість, що во­на пус­кає в йо­го душі корінці й па­рост­ки та все глиб­ше та шир­ше. Він су­пив свої густі бро­ви, а йо­го жи­лаві, мох­наті пальці сту­ля­лись в ку­ла­ки.

Весела пи­сар­ша, впо­рав­шись в пе­карні, вбігла в світли­цю.

- Чого це ви по­на­ду­ва­лись, як інди­ки, та й си­ди­те мовч­ки, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли? Мо­же, так здо­ро­во їсти хо­че­те? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- Буде ба­талія з о. Ар­темієм, - сум­но про­мо­вив пи­сар не­на­че сам до се­бе, - це вже бла­го­чин­ний вист­ре­лив на ме­не з руш­ниці.

- Ото яке ли­хо! Ку­ди ж пак! Як о. Ар­темій поч­не ба­талію, то й я ви­ко­чу свою гар­ма­ту та й вист­ре­лю й на йо­го, і на вчи­тельшу, - ще­бе­та­ла пи­сар­ша.

- Ну, ти вже кра­ще не ви­ко­чуй своєї гар­ма­ти й не стріляй! Але ко­ли й стріля­ти­меш, то при­чи­няй-бо двері в пе­кар­ню! - крик­нув пи­сар, пе­ребігши де­ся­тий раз лист о. Ар­темія, де бу­ло на­пи­са­но про ті двері.

Писар ки­нув та­кий звірю­чий пог­ляд на жінку, що та шви­денько за­чи­ни­ла двері й при­ку­си­ла язи­ка.

- Він і пе­редніше ко­лись на ме­не стріляв вже не раз, але я змов­чу­вав, - сум­но за­го­во­рив пи­сар, - потім він був став лас­ка­вий до ме­не, а це знов бах­нув на ме­не з гар­ма­ти.

- Та це вчи­тельша бах­ну­ла на нас. Я но­сом чую її підсту­пи та підко­пу­ван­ня під нас, - го­во­ри­ла пи­сар­ша.

- Вчительша вчи­тельшею, а це річ са­ма по собі, - бу­бо­ню пи­сар ніби собі під ніс, - але я не з таківських, щоб підстав­лять сво­го ло­ба під кулі. Не діжде він то­го!

В пи­са­ря очі розп­лю­щи­лись. Він гля­нув на жінку ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми зли­ми очи­ма й лус­нув з усієї си­ли ку­ла­ком об стіл.

- Я в Го­робцівці ніко­му не най­мит. Я тут пан! Я тут бла­го­чин­ний! Я ніко­му не бу­ду тут кла­ня­тись! - крик­нув пи­сар і знов вда­рив з усієї си­ли об стіл. Він не вва­жав на інте­ре­си Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Ра­ди злості й своєї помс­ти він був ла­ден усім й усіма по­жерт­во­вать; бо не вмів ви­ба­чать - і ніко­му не ви­ба­чав.

Писар за­мовк. Мов­ча­ла й пи­сар­ша. Ле­онід Се­ме­но­вич сидів і ду­му ду­мав. Сон­це ве­се­ло світи­ло в три вікні світлиці, гра­ло блис­ком на біло­му снігу. Світли­ця, уся ніби по­мальова­на, аж сміяла­ся й вікна­ми, і зе­ле­ним лис­том ге­рані на вікнах, і зе­ле­ни­ми стільця­ми, і зо­ло­ти­ми ра­ма­ми. і ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на об­ра­зах. Се­ред сріблис­то­го блис­ку од сон­ця й снігу ве­се­ла світли­ця яро ясніла, мов пи­сан­ка вес­ною на Ве­лик­день, і не­на­че сміяла­ся з сум­них та за­ду­ма­них об­личчів та по­хи­ле­них го­лов.

- Нумо вже обіда­ти, або­що! - обізва­лась пи­сар­ша. - В ме­не вже обід го­то­вий: я вже їсти хо­чу; а то ще й обід пе­рес­тоїть.

І мовч­ки во­на пос­та­ви­ла тарілки на стіл. Мовч­ки сіли во­ни усі троє за стіл і по­обіда­ли, лед­ве пе­ре­мов­ля­ючись кілько­ма сло­ва­ми.

Незабаром по обіді Ле­онід Се­ме­но­вич по­чав зби­раться в до­ро­гу. Якось не­ве­се­ло він зби­равсь їхать до­до­му. Не­ве­се­ло й розп­ро­щав­ся він з сест­рою та зя­тем. Пи­сар був сум­ний, як осіння ніч.

- Як же це бу­де в вас з бла­го­чин­ним. Ле­онтію Пет­ро­ви­чу? Чи бу­де­те биться, чи ми­ри­тись? - спи­тав мо­ло­дий Па­на­сен­ко в пи­са­ря на про­щанні.

- Ще по­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий. Я йо­му сам не здам­ся аби­як! Я на мир сам не піду. Не вмію за­побігать в ко­гось лас­ки. Як ме­не ніхто не зачіпа­ти­ме, то й я ніко­го не за­чеп­лю. А хто ме­не за­че­пить ко­ле­сом, то­му я й во­за пот­ро­щу… - ска­зав пи­сар, див­ля­чись прос­то в вічі Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу.

Писареві бу­ло зро­зуміло, що Ле­онід Се­ме­но­вич на­тя­кав на мир з бла­го­чин­ним, що він не по­ки­дав своїх планів на Ва­тю, але для сво­го са­мо­любст­ва, для своєї нез­дат­ли­вості він був ла­ден не вва­жа­ти навіть на інте­ре­си сво­го ро­ди­ча.

- Поживемо - по­ба­чи­мо, що далі бу­де, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич на про­щанні.

І ве­се­ло він розп­ро­щав­ся з ро­ди­ча­ми, вий­шов з ха­ти й сів на мальовані сан­ки.

«Може, во­но в їх пе­рет­реться, пе­рем­неться - та й так ми­неться. Влітку навіда­юсь в Го­робцівку до сест­ри. Мо­же, зять ще й по­ми­риться з о. Ар­темієм. Який­сь час ми­не, то й Ва­тя за­бу­де, що я сміявся з неї. Мо­же, о. Ар­темій на­ду­мається та