Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Дорогою їй стрілася Людка, і вона оповіла їй про дивного свого сна. І Людка стала раптом серйозна і сказала урочим голосом:

— Не на добро такі сни, Бронь, спомниш моє слово.

— Тіпун тобі на язик! — вибухла Броня.

— Не сердись, — так само урочо мовила Людка. — Могла б тобі шось приятне збрехать, але я, Бронь, така вродилася: коли вже кажу, то правду. Через це, Бронь, я така і втикацька, бо хочу правду знать. А правда, Бронь, це правда.

Ця розмова ще більше розтривожила Броню, на роботі відразу ж поринула у звичні клопоти, а що стояла до неї черга, то ніколи було ані думати, ані вгору глянути. Отак Броня й пропустила одного з найважливіших моментів свого життя.

Льонька того ранку вийшов із комірчини лишень тоді, коли жінка побігла на роботу. Як завжди, не звернув уваги на приготовану їжу, а взяв два яйці і підсмажив на олії. Відтак зварив міцної кави й поволеньки випив. Закурив на кухні, хоч ніколи досі тут не курив: у жіночому царстві, яким і була кухня, цього не дозволялося рішуче. Відчинив шафку і витяг вузлика, де ховалися гроші. Відлічив рівно стільки, скільки одержав ув останню получку, віднявши те, що, на його думку, пішло на його прохарчування в домі за цей час. Відтак озирнув кімнату було чисто й ошатно і нічого не треба було лагодити. Відтак узяв свою-таки валізу і склав до неї чоловічі речі. Зайшов у комірчину і склав інструменти до скриньки, а що туди не влазило, залишив. Вийшов у передпокій і зирнув на пальто, яке висіло серед іншої, жіночої, одежі. Але його не забирав, бо й нікуди — обидві руки зайняті. Вийшов на ґанка і зачинив двері, а ключа поклав в умовлене місце. На ґанку посидів — допалив останню сигарету і звичним рухом викинув недопалка в помийне відро. Подивився на довколишні хати й сади, що вже потроху почали осипати цвіт, але зорив на те байдужим оком. Відтак звівся, ще раз окинув поглядом двір: чи не лишилося чогось недоробленого, погляд його лагідно спочив на тому, де приклалися його руки, особливо на покритій жабами стіні. Хитнув на прощання хаті, бо прожив тут не один рік і знову не відчув нічого. Пішов угору, ще мав зайти до Олексія. Той нібито цього і чекав — стояв біля хвіртки.

— О, — сказав. — Чого ти з вєщами?

— Бо вже йду, — спокійно сказав Льонька.

Олексій обдивився його уважним позиром

— А ти добре подумав?

— І не один день, — сказав Льонька.

— Баби, вони такі, — сказав Олексій. — А мо, не тра аж так?

— Тра! — сказав тихо, але незворушно Льонька.

— Ну, діло твоє, — сказав Олексій. — То шо, шибонем партійку?

— Для цього до тебе й прийшов, — сказав Льонька. — На одну партію обіщав зайти.

Вступив у двір, а приятель, підморгнувши по-змовницькому, повів його у сарай. Відхилив дошку і витяг звідти пляшку "Червоного міцного".

— Це мій сховок, — сказав. — Тільки не продай мене!..

— А жінка на роботі? — спитав Льонька.

— А де ж їй, голубці, бути? — захихотів Олексій. — Їй і не сниться, що ми смикнемо. Виграю, ще одну купиш…

— А не виграєш?

— Це я не виграю? — звів брови приятель. — Мені Борис-електрик таку комбінаційку показав!..

Пішли до хати, де стояло блюдечко з нарізаним салом, лежало півхлібини і дві цибулини.

— Спершу вип’ємо, а тоді заграємо, — сказав Олексій.

— А може, на свіжу голову заграємо?

— У мене голова свіжіша, коли вип’ю, — захихотів приятель.

Здер станіоль, і червона рідина забулькала в склянки.

— Треба придумать таке! — сказав задоволено. — Бутилка якраз на два стакани. Будьмо!

Торкнулися склянками й перехилили. Олексій випив махом, а Льонька прикладався двічі. Тоді з’їли сало, цибулю й півбуханця.

— Ясна в тебе голова? — спитав іронічно Льонька.

— Як стьоклишко! — відказав приятель і витяг дошку із шахами.

Вони грали якраз п’ять хвилин.

— Стривай! — закричав невдоволено Олексій. — Я не так пішов! Можна, переходжу?

Але Льонька вже встав. На його обличчі цвіла ота трохи в’їдлива, але й блага усмішка.

— Нє, давай переходжу! — гаряче запропонував Олексій. — Накше партія незаконна буде.

— Як так незаконна? — здивувався Льонька.

— А так, шо не куплю другої пляшки!

— Ти вже на програш поставив, — байдуже відказав Льонька. — Ніколи мені!

— На поїзд не вспієш?

— Може, й на поїзд, — сказав Льонька. — Хто зна!

— Странний ти сьодня. Давай ще партійку й баста!

Але Льонька натягав на голову картуза, на вустах цвіла та ж таки усмішка, що Броня називала її ідіотською, тільки було в ній щось неживе. Приятель помітив того усміха й махнув рукою.

— Да, шось з тобою дєлаїця, — сказав, пильно позирнувши. — Не моє воно діло, а по-моєму, ти перегнув.

— Не знаю, — сказав Льонька й подивився поверх приятелевої голови. І очі його стали, так само, як усмішка, напівмертві.

— Куди ж підеш? — спитав співчутливо Олексій.

— Куди ноги понесуть, — спроквола відказав Льонька — Чи ж я знаю?

Стояли й дивилися пильно один на одного. Перший не витримав Олексій, махнув рукою, ще й пальцями приклацнув.

— По-моєму тобі дур зайшов у голову, — сказав Олексій. — А може, порода така заклята.

— Порода, — згодився Льонька — Такий і батько в мене був.

— Ну, тоді тебе з мєста не здвинуть, — зітхнув Олексій. — То шо, й не повернешся сюди нікада?

Льонька не відповів, але й усмішка, й очі, й все лице, що подобали зовсім на таку машкару, яка приснилася сьогодні Броні, були мертві й непроникно-спокійні.

10

Ішов вулицею, тягнучи валізу і скриньку з інструментом, хміль легко грав йому в голові, ніби хтось затишно там укублився, хтось малий, з кудлатим волоссям на голові, приклав до підборіддя скрипочку й награвав печально. Добре знав, що ступає між прожекторів поглядів, які течуть на нього від кожної хати, але залишався непроникний, бо відав, що всі вони пізнали його історію до дрібочки, що йому нема тут перед ким виправдовуватися і щось пояснювати. Водночас відчув за собою чийсь погляд; можливо, це дивився на нього приятель, що залишився стояти біля хвіртки, а може, Тоська, яка вийшла до хвіртки ще тоді, коли покинув Бронине обійстя, і яка простояла біля тієї хвіртки весь час, поки залишався в Олексієвій хаті. Лила в той бік сиву печаль, намагаючись привернути до себе Льоньчину увагу, аж вся переливалася у погляд, аж був той потужним покотом енергії, але Льонька її не помітив, навіть оком не кинув, ніби й не існувало її, а вчинив так тому, бо її й насправді для нього не існувало. Можливо також, що й Броня опинилася в казковий спосіб удома, а тепер стояла (вона чи тінь її) і дивилась, і вбивала йому між лопатки, мов ножа, погляда, але той ніж цього разу ані одежі, ані шкіри йому не пробив. Згадав казку, що її оповідала йому в дитинстві баба, в якій героєві, щоб витримати випробування, не можна ні в якому разі обертатися. Тепер сам був ніби герой із казки: якась дужа сила брала за плечі й повертала, але ще більша сила його від того втримувала, отож так і не обернувся, а відтак не довідався, що ж відбувалося за його спиною.

Ішов вулицею та йшов. Здавалося, що ступає по натягненому дроті, кінці якого загубилися в просторі, сам складений із геометричних фігур, а голову має, мов зрізаний конус, до якого підвішено машкару, а до машкари підвішено мертву всмішку, а очі вставлено скляні. З одного й другого боку лежали куби хат, стояли куби сусідів, лежали кола дерев, власне їхніх корон, прив’язаних до землі кодолами стовбурів, та все те було ніби вирізане з картону й недбало заляпане вицвілою фарбою. І вдруге захотілося йому обернутися, аж заболіли крижі й шия, але тихий голос у глибині нутра виразно сказав: "Ні в якому разі!" Ні в якому разі не має глянути назад, та й на цю вуличку нічого дивитися, хати, й сади, та й солов’я не слухати, бо й соловей під ту хвилю був, співав, аж заливався. Може тому, Льонька не помітив ще однієї речі: оті куби сусідів, які застигли біля хат, були зовсім не вуличні кумасі, а особи молодші, хоча також у спідницях, та й не всі куби нагадували, а дехто й два трикутники: один основою донизу, а другий доверху, а вже на тих трикутниках лежало мале коло голови. Були то старі дівчата околиці, які безнадійно перезрівали, але на залицяльників надії вже не мали: Зінка, Лєна Бутенкова, Людка, чортиця Мілка; навіть провізорка, яка в цей час розвішувала на мотузі свої панталони, — завмерла із прищепками в руках і дивилася, розтуливши рота. Цього всього не знав і не бачив Льонька, бо його дротина, яка починалася знівідкуди й вела в нікуди, повільно згоряла за ним, як бікфордів шнур, отож повороту йому не було, та й звернути набік не міг. "Спокійно, спокійно", — подумки заспокоював себе, відчуваючи, що в душі в нього намішано сіро-брунатного киселю, і до того киселю передано крохмалю, отож застиг не як драглі, а як лід. І він попросив у того музики, що засів йому в голові, аби не грав так тужно, а вдарив би веселішої, або щось приємніше. Але єдине приємне, що йому було даровано, — це, після паузи, новий захоплений і лискучий вихлип солов’я, який наче батогом стьобнув по похилених плечах оцього чудного акробата.

І йому стало так тужно, і аж так тужно заграв йому в голові малий патлатий скрипаль, що не витримав і таки озирнувся супроти приписів усіх казок. І побачив не Броню і не її тінь, не котрусь із вуличних пристарілих дівчат, а таки першу свою жінку Тоську, яка дибцяла з порожніми відрами до колонки. Мала на ногах гумові обрубки, хоча дощів останнім часом не було і вулиця була більше курявна як заболочена, а на тілі брудно-червоного халата. Льонька відчув недовідомий жах і мимовільно пришвидшив ходу, а може, й побіг. Побіг по натягненому дроту і вже напевне знав, що того дрота таки прив’язано до якоїсь халупи, коли не на цій, то на іншій околиці, й що в тій халупі його таки чекає ця чи інша Тоська, бо раз не витримав і озирнувся, від цієї чи іншої Тоськи йому не втекти.

1980р.

Інтерполяція

Темрява впала на околицю, ніби синій плащ отого незнайомця, котрий уже раз приходив сюди, назвавшись старій Гуменючці пожежником, — саме після того стару й знайшли біля телефонної будки, закляклу й почорнілу, із висолопленим язиком і ледь-ледь живу. Цього разу він прийшов сюди вдруге, але вже без плаща — плащем і стала ота дивна, густа й безпросвітна темрява, яка приходить на землю раз чи два на кільканадцять років. Був він і без кепки, бо кепкою став затемнений місяць, якого горів, наче козирок, малий зігризений окраєць.