Читати книгу - "Хозарський словник: жіночий примірник, Мілорад Павич"

l:href="#i_003.png"/> записано про той плід наступне: хозари вирощують якийсь плід, який ніде на світі, окрім як у них, не визріває. Він покритий чимось схожим на риб'ячу луску або луску шишки, й росте на високих стеблах, а самі плоди на гілках нагадують рибин, яких корчмарі завішують живцем за плавники над своїми дверима на знак того, що в корчмі подають риб'ячу юшку. Часом той плід видає звуки, подібні до співу зяблика. На смак він доволі холодний і дещо солоний. Восени, коли плід стає зовсім легким і має всередині кісточку, яка пульсує, наче серце, падаючи з гілки, він якийсь час іще летить, махаючи плавцями, ніби пливе у хвилях вітру. Дітлахи збивають його рогачками, а часом буває, що й і яструби помиляються і хапають його дзьобом, прийнявши за рибу. Звідси пішла навіть одна хозарська приказка, яка каже: «Араби і кібці їдять нас однаково: всі вони думають, що ми риба, а ми — лиш ку».

Слово ку — назва того плоду — було єдиним словом, яке шайтан залишив у пам'яті хозарської царівни Атех після того, як вона забула свою мову.

Часом серед ночі чути голос: ку-ку! То царівна Атех повторює єдине слово, яке ще знає, і плаче, намагаючись згадати свої забуті пісні.

МАСУДІ ЮСУФ

МАСУДІ ЮСУФ (середина XVII століття — 25.ІХ.1689) — відомий майстер гри на лютні, один із авторів цієї книги.

Джерела: окремі дані про Масуді зібрав у своєму виданні Даубманус, який, у свою чергу, почерпнув їх із музичних рукописів XVII століття. Згідно з тими джерелами, Масуді тричі забував своє ім'я і тричі змінював ремесло, але згадку про нього зберегли саме ті, кого він зрікся найшвидше — музиканти з Анатолії. Школи гри на лютні в Ізмірі та Кулі були розсадниками легенд про Масуді у XVIII столітті; ті легенди ходили світом у парі з його знаменитими персторядами. Масуді був власником копії однієї з арабських версій Хозарського словника, яку він дописував своєю власною рукою, вмочаючи перо в абіссінську каву. Говорив він натужно, ніби ніяк не міг як слід помочитися.

Походить Масуді з анатолійської родини. Кажуть, що гри на інструменті його навчила жінка, до того ж ліворука, яка під час гри перебирала струни в іншу сторону. Вважається, що персторяд, який використовували у XVII і XVIII століттях анатолійські лютністи, запровадив саме він. Легенда каже, що він володів особливим даром: міг розпізнати хороший інструмент ще до того, як чув його звук. Присутність у хаті розштимованої лютні відчував як певний неспокій чи навіть муку. Свій інструмент він налаштовував і звіряв за зорями. Знав, що ліва рука музиканта з часом може забути своє ремесло, але права — ніколи. Музику він покинув дуже рано, і про це зберігся такий переказ.

Три ночі підряд він бачив сон. Один за одним помирав хтось із членів його сім'ї — спершу батько, потім жінка, потім брат. А на четверту ніч йому приснилось, що померла і його друга жінка з барвистими очима, які міняли колір на холоді, наче квіти. Перш ніж вона закрила їх, ті два ока були схожими на дві жовті виноградини, крізь які просвічуються зернята. Вона лежала зі свічкою в пупці і мала підв'язане волоссям підборіддя, щоб не сміятися. Масуді прокинувся і більше ніколи у житті не побачив жодного сну. Жах обійняв його. Він взагалі не мав другої жінки. І тоді, звернувшись до одного дервіша, він запитав у нього, що міг би значити той сон. Дервіш відкрив Книгу і прочитав з неї:

— О, любий мій сину! Не говори про сон свій братам своїм, бо замислять вони проти тебе недобре.

Не задовільнившись такою відповіддю, він запитав про значення сну свою єдину дружину, і та відповіла йому:

— Не говори нікому про свій сон! Бо збудеться він не з тобою, а з тим, кому ти про нього розкажеш.

Тоді Масуді вирішив розшукати когось із ловців снів, які мають досвід у подібних справах. Йому пояснили, що ловці снів тепер перевелися, їх стало мало, значно менше, ніж колись, і зустріти їх можна швидше, ідучи на схід, а не на захід, бо всі вони разом зі своїм умінням походять з племені хозарів, яке жило колись у підніжжях Кавказу, там, де ростуть чорні трави.

Масуді взяв лютню і вирушив уздовж моря на схід. Він думав: «Людину треба дурити ще до того, як вона побажає тобі доброго ранку; потім стає вже пізно». І не гаючись почав своє полювання на ловців снів. Одної ночі розбудив його чоловік. Масуді побачив перед собою старця, чия борода, сива лиш при кінцях, нагадувала їжачі голки. Подорожній запитав Масуді, чи не стрічав той часом у снах жінки з барвистими очима кольору білого вина.

— Міняють колір, наче квіти в холод! — додав невідомий. Масуді сказав, що бачив її.

— Що з нею сталося?

— Вона померла.

— Звідки ти знаєш?

— Вона померла у моєму сні, на моїх очах, як моя друга жінка. Лежала зі свічкою в пупці і мала бороду, підв'язану волоссям.

Тоді старець заридав і промовив надломленим голосом:

— Померла! А я йшов сюди за нею аж від Басри! Її подоба переходить зі сну в сон, а я пробую наздогнати її і йду слідом за тими, хто бачить її у снах, уже три роки!

Тоді Масуді зрозумів, що перед ним той, кого він шукав.

— Мабуть, що ви — ловець снів, коли зуміли так довго йти за тою жінкою?

— Я — ловець снів? — перепитав здивовано старець. — Що ви таке кажете? Ловець снів — то ви, а я — простий ремісник у вашій справі. Особи, що переходять зі сну в сон, можуть померти лише в сні природженого ловця. То ви — ловці снів — могильні