Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Дівчина поклала запальничку на місце в шухляду. Потягнулася до імли над Тариним ліктем і торкнулася рукою мерехтіння. Тієї ж миті виявилося, що вона мчить вулицею на велосипеді. Перед нею розчахнулися дверцята машини, перегороджуючи дорогу. Дівчина натиснула на гальма, але зупинитися не вдалося, і вона під кутом наштовхнулася на дверцята, затиснувши собі руку. Тіло протнув біль. Алекс засичала й відсмикнула руку, колисаючи її, наче кістку зламали не Тарі, а їй.

Туман над мертвою дівчиною був мапою всіх ран, яких їй колись завдали: іскорки над татуюваннями й проколотими вухами, щільна грудка над зламаною рукою, крихітна розмита спіраль над віспиною, залишеною пневматичною кулею на щоці, похмура темрява розливалася над ранами у грудях.

У книжках Лети Алекс не знайшла жодного способу змусити Тару заговорити або дотягнутися до неї з іншого боку Серпанку; принаймні нічого такого, на що спромоглася б без допомоги товариств. Навіть якби вона із цим впоралась, багато знайдених ритуалів попереджало, що розмови зі щойно померлими можуть підняти їх, а це завжди була небезпечна перспектива. Нікого неможливо назавжди повернути назад з потойбіччя Серпанку, а затягування неохочої душі до тіла могло виявитися шалено непередбачуваним. «Книга та змія» спеціалізувалися на некромантії та розробили численні запобіжні засоби для своїх ритуалів, проте навіть вони час від часу втрачали контроль над Сірим, який знаходив спосіб потрапити до тіла. Наприкінці сімдесятих років члени товариства спробували викликати дух Дженні Крамер, легендарної Красуні з Нью-Гейвена, до тіла дівчинки-підлітка з Камдена, що замерзла на смерть, знепритомнівши після пиятики в машині під час хуртовини. Натомість повернулася власна душа камденської дівчини, що тремтіла від холоду й володіла несамовитою силою щойно померлої.

Вона продерлася через ворота «Книги та змії» й увійшла до піцерії «Йорксайд», де з’їла два пироги й лягла в духовку, намагаючись зігрітися. Представники Лети були поряд, тож їм удалося швидко ізолювати місце подій і за допомогою численних примусів переконати відвідувачів, що поява дівчини була частиною перформанса.

Власник піцерії був грек і не так легко піддавався впливу. Він давно носив амулет — ґурі, — що йому подарувала мати; до того ж це було синє «диявольське око», або маті, яке заганяло в глухий кут будь-які спроби переконати чоловіка. Готівка виявилася значно дієвішою. На прохання власника Лета втрутилась, доклавши всіх зусиль, аби «Йорксайд» зберіг своє право на оренду, коли більшості закладів довелося покинути головний торговельний район Єлю через зростання орендної платні, що мало на меті привабити продавців вищого класу. Тутешні заклади зникли з Ельм-стріт і Бродвея, звільнивши місце для престижних брендів і мережевих крамниць, але піцерія «Йорксайд» залишилась.

Отже, якщо Тара не могла говорити, це мало зробити її тіло. Алекс знайшла ритуал, який допомагав побачити травми, він був простіший, легший і використовуваний для діагностики, коли пацієнт або свідок не здатні говорити. Вигадав його Джироламо Фракасторо, щоб дізнатися, хто отруїв італійську графиню, після того як вона врізала дуба на власному весіллі, напустивши з рота піни.

Алекс не хотілося пхати руку в імлу над моторошними ранами в Тари на грудях. Але саме для цього вона й прийшла. Дівчина вдихнула й занурила пальці. Вона розпростерлася на землі, над нею хлоп’яче обличчя — Ленс.

Іноді вона любила його, але останнім часом справи були... Думка кудись зникла. Дівчина відчула, як роззявляє рота й на язику з’являється смак чогось їдкого. Ленс усміхався. Вони йшли... куди? Вона відчувала лише піднесення й побоювання, слова розпливалися.

— Вибач, — сказав Ленс.

Вона лежала горілиць, витріщаючись у небо. Світло ліхтарів здавалося таким далеким; усе рухалось, собор поряд із нею перетворився на споруду, що затулила собою кілька зірок. Навколо було тихо, однак вона чула якийсь звук, немов у багнюці хлюпав човен.

«Гуп, хлюп, гуп, хлюп». Вона побачила над собою нечіткі обриси тіла, побачила ніж, зрозуміла, що цей звук видавала її власна кров і кістка, розчахуючись під лезом. Чому вона цього не відчувала? Що було реальним, а що ні?

— Заплющ очі, — промовив незнайомий голос.

Вона послухалась і зникла.

Алекс позадкувала, схопившись за груди. Вона досі чула те жахливе хлюпотіння, відчувала, як грудьми розтікається вологе тепло. Але болю не було? Як це так, що болю не було? Вона була під кайфом? Така обдовбана, що не відчула, як її зарізали? Ленс спершу підсипав їй чогось. Попросив пробачення. Мабуть, теж був під кайфом.

Ось така відповідь. Тара з Ленсом, вочевидь, бавилися не лише травичкою. Можна не сумніватися, що детектив Тернер уже обшукав їхню квартиру й знайшов усе те химерне лайно, яке вони ковтали й продавали. Алекс ніяк не могла дізнатися, про що тієї ночі думав Ленс, але, якщо він закинувся чимось галюциногенним, то це могло бути що завгодно.

Дівчина подивилася на Тарине тіло. В останні секунди життя вона була налякана, але їй не було боляче. А це вже щось.

Ленса запроторять до в’язниці. Знайдуть докази. Стільки крові... Ну, її не заховати. Алекс це знала. Над Тарою досі сяяла мапа. Маленькі ушкодження. Великі. Що показала б її власна мапа? Вона ніколи нічого не ламала, їй ніколи не робили операцій. Але найгірші рани не залишили слідів. Коли Геллі померла, здавалося, наче хтось розрізав Алекс груди, розітнувши її навпіл, мов бальсове дерево. А що, якби це сталося насправді і їй довелося б іти вулицею, стікаючи кров’ю, намагаючись тримати купи ребра, із відкритими світові серцем, легенями й усіма іншими органами? Натомість те, що зламалося всередині, не залишило сліду, жодного рубця, на який вона могла б указати й промовити: «Ось тут мене не стало».

Жодного сумніву, що з Тарою все було так само. У неї всередині було значно більше болю, ніж могла показати мапа. Та попри вигадливі рани, у неї не забрали жодного органа, не було жодного кривавого сліду або ознак магічного втручання. Тара померла тому, що була такою самою недоумкуватою, як Алекс, і ніхто не з’явився вчасно, щоб її врятувати. Вона не відкрила для себе Ісуса або йогу, і їй не запропонували стипендію в Єлі.

Алекс уже час було йти. Вона дістала відповіді. Цього мало б вистачити, щоб ушанувати пам’ять Геллі й заслужити хорошу оцінку від Дарлінґтона. Однак щось і далі муляло, оте відчуття, наче місце злочину було знайоме; відчуття, яке не мало нічого спільного з Тариним білявим волоссям чи сумними паралельними траєкторіями їхніх життів.

— Підемо? — запитала Стерн у коронера у формі, який стояв у кутку, безглуздо витріщаючись у нікуди.

—