Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

- Щось не так, - не розплющуючи очі, подумала Тамарі. Те, що вона знову лежала у своєму ліжку, її зовсім не здивувало. Це вже для неї стає нормою: шок, непритомність, ліжко, чоловік. Шок явно був, непритомність, здається, теж. Шукаємо мужика. Акуратно, намагаючись не шуміти, помацала з одного боку, помацала з іншого – нікого. Поклала руку на живіт – одягнена. Фуух, можна розплющувати очі.

Розплющила очі - і трохи знову не втратила свідомість. На тумбочці сиділо щось - величезні з пензликами вуха, чорна лискуча морда з виразними щоками, сріблястий пухнастий, як у лева комірець, довгий хвіст з шипами на кінці і потужні лапи з гострими кігтями. І все це лисніло і іскрило яскравими сполохами. Величезні жовті очі ніби палали і пильно дивилися на неї.

- Воно мене з'їсть, - прошепотіла дівчина.

- Хазяїн не велів, - реготнуло у відповідь щось.

- Ти хто? - переляк потихеньку кудись випарувався, залишилася одна лише цікавість.

-Я Морок. Господар велів очей не зводити з його обраної.

Хто його господар, Тамарі навіть не стала питати – і так було зрозуміло. Стільки неймовірного сталося цього ранку. Армія ельфів,  сурових  та жорстких,  наче демони. Батько з його благаючими очима… І цей сон… Морок щось хмикнув. Долоні, що палали синім полум'ям. Схоже, що вона таки звільнилася від Дакса, і може тепер спокійно втекти.

- Звільнилася,  підтвердило чудовисько, що явно вміло читати чужі думки. - Тікати не можна.  Господар сердиться.

 Морок зашипів, викидаючи у вирій сніп іскор.

- Твій господар мені не господар.

Але чудовисько у відповідь захихотіло. Здається, воно ще й веселиться.

Тамарі скривджено встала, і охнула – ребрам було так боляче, ніби її відходили палицею. Це ж той ельф зі сну її так міцно стискав. За яким тільки правом?.. Тамарі згадала простягнуту їй назустріч долонь, що яскраво спалахнула, ледь вона вклала в неї свою… Повільно, дуже повільно наставало розуміння. Ледве здихавшись одного чоловіка,  вона потрапила під  владу іншого. Але ж хто він такий? Чи не образить її так,  як те зробив Дакс. Навчена невдалим сімейним життям та нажахана останніми подіями, Тамарі вагалася. Вона відповідала зараз  не тільки за себе,  а ще й за свою донечку.

Потвора перебралася до неї ближче і поклала голову їй на коліна. Механічно Тамарі почухала йому за вухом, і Морок задоволено замуркотів:

- Хазяїн любить і Морок любить.

-Так, з вогню та в полум'я ...

Вона попрямувала до дверей - але тільки і встигла зробити пару кроків, як це щось, що називає себе Мороком, наїжачилося і стіною чи то диму, чи туману обплутало двері

- Вибач. Не можна, - шипіло воно.

– Але мені потрібно до… – Тамі на півслові замовкла. Не можна згадувати про Тассю. Як би не зробити ще гірше.

Як там її маленька Тасся?  Ще й Велма зникла. Хоча це якраз зрозуміло – хто завгодно причаїться, побачивши в замку таке нашестя. А Велма взагалі ельфів недолюблює. Це для Тамарі та Тассі у її серці знайшлося містечко. Так що відьма з її дочкою  найімовірніше причаїлися в лісі. На думку їй спадає нічний сеанс з білим ельфом, а чому б не спробувати ще раз? Тільки зараз вона покличе свою відьмочку. Сьогодні вона почувається набагато сильнішою, ніж учора.

Тамарі лягла зручно на ліжку, заплющила очі – і покликала:

- Велма! - У відповідь тиша.

По обличчю пройшовся вітерець. Вона розплющила очі і потонула в зацікавлених вогняних очах.

- Ти мені заважаєш, - потріпала Морока за шкірку.- Який м'якенький, - швидко відзначила про себе.

Як же його обдурити? І в голові у неї дозрів підступний план. Повільно щось співаючи, підійшла Тамарі до вікна і схопилася на підвіконня.

- Ну, якщо й звідси не докличуся, - подумала вона, - доведеться стрибати.

Морок ще не прийшов до тями від несподіванки, ще Тамарі навіть не встигла приступити до задуманого, як її увагу привертає висока постать на узліссі.

Щось магнетичне було у тому, як рухався той чоловік. Немов дика хижа тварина, він здавався надто небезпечним. Небезпекою від  нього іскрило навіть в повітрі навкруг неї.

Немов відчувши її погляд, чоловік зупиняється і повільно повертається. Не треба було бачити ті очі, щоб зрозуміти – у них біснується лють і щось ще.

Вона навіть не подумала злізти з  підвіконня, чи хоча б відвести погляд.