Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Е, не скоро вам на коня сідати, — перебила його Яруга, — знов би кров пішла, а якби я ще не заговорила…

Ніхто старої не слухав, і вона замовкла; Дужий навіть на двері їй показав. Яруга ще трохи попоралася біля вогню, потім вийшла, щось собі мимрячи під ніс.

— Кепські в нас справи, — сказав Мишко, — препогані справи, Домане. На вічі ми так ні до чого й не домовились, а тепер ще на гірше заноситься. Хвостек зібрав сильну дружину, до того ж із наших людей… Ще й ніби звернувся до німців і поморців по підмогу; хоче усіх підкорити й зробити нас невольниками… Треба якось діяти…

— В першу чергу, — сказав Доман, добре було б позбутися тих, які служать йому і не хочуть іти за нами. Без цього нічого не вийде…

— Таж певно, — відповів Мишко. — Але це легко зробити лише з тими, які відверто лигаються з ним… А невідомо ж, скільки в нього таємних поплічників… Старого Віша не стало.

Зачувши про старого Віша, Доман опустив голову й замовк.

— Треба нам надалі миром діяти… Ніхто не хоче очолити громади, всі бояться, що їх спіткає доля Віша… Отож я й приїхав до вас за порадою, а ви…

— Е! Чого я буду брехати! — вигукнув Доман, ніби в гарячці. Він, розхриставшись, викинув мокру шматку і, якось дивно сміючись, показав синю, ледь-ледь присохлу рану, заподіяну мечем.

— Дивись, Мишку, — додав він, — це дівчина мені зробила! Дівчина! Вішова донька. І вирвалася з моїх рук, мов той вугор. Ганьба і прикроші! На людях буде соромно показатись, поки не стане моєю… Цього не втаїш… Власна челядь викаже мене… Баби і ті насміхатимуться… Правда, я її брата різонув, коли гнався за нею, але щоб від дівки дістати рану…

Він звалився на постіль.

— Схопиш її і помстишся! — вигукнув Мишко. — Ти хотів її взяти за жінку… а зробиш рабинею або вб'єш… Не бери цього близько до серця, заспокойся…

— Хай хоч трохи очуняю, не залишуся дома, гнітить мене і це ложе, і сором…

— Ну, Домане, то з ким ви? — перебив його Мишко.

— З вами… — коротко відповів поранений і кивнув на брата, — і він; і я, і моя челядь. Ми — давні кмети і звикли до волі. До останньої краплі крові будемо захищати свою громаду. Князь не дає їй спокою, тож хай накладе головою!

— Хай накладе головою! — вигукнув Мишко і встав. — Більше нічого й чути не хочу… Досить уже цього для мене…

Дужий приніс кубок меду, гість квапливо підніс його до рота і вихилив до дна, потиснувши руку Доману.

— За твоє скоре видужання… Слово?

— Слово кмета… і клятва… я з вами!.. А помру, стоятимуть брати мої — до останнього.

І він упав на постіль. Мишко вийшов і скочив на коня.

Знову зайшла в світлицю Яруга й наблизилась до хворого; побачивши, що шмаття, яке прикривало рану на його грудях, лежить долі, вона жахнулась. Бурмочучи, стала піднімати його.

— А ще, милостивий пане, хочете видужати, — почала вона. — Баба врятувала вас, а ви й слухати її не бажаєте…

Хворий не перечив, коли вона знову йому приклала до рани мокре зілля й шматину. Втомлений розмовою, Доман відразу ж задрімав. У дворі знову стало тихо.

Вже смеркло, коли Дужий, стоячи біля воріт, побачив на узліссі вершників.

Було їх четверо. Один їхав попереду, простуючи до двору Домана. Ще здаля юнак упізнав у ньому Бумира, кмета, що жив біля Гопла. Бумир уже був старий, але сильний, як зубр; мав товсту шию, величезні ножища й ручища, опасисте черево. Темне колись волосся наполовину посивіло й безладно стирчало на округлій голові з вирячкуватими жаб'ячими очима і широчезним, аж до ушей, ротом. З Бумиром мало вони зналися; не любив його Доман; чого він сюди прибув, важко було вгадати. Та ось Бумир зі своїми людьми під'їхав до воріт.

За давнім звичаєм гостинності, — хай то буде добра чи лиха людина, — нікого не годилося відпихати від себе. Прибулі привіталися з Дужим.

— Я заблудився, — сказав Бумир, — дозвольте у вас перепочити. Мої люди погналися за оленем, а він так і втік з рогатиною в спині. У цьому звірі лихо, мабуть, сиділо, він потяг нас на манівці… Другий день блукаємо по лісі…

— Брат мій покалічився, лежить поранений, — озвався Дужий, — але вам завжди раді.

— Я вмію лікувати рани! — вигукнув Бумир. — Піду подивлюсь.

— Баба його перев'язує…

Бумир, сопучи, зліз з коня і, не питаючи ні в кого дозволу, пішов до хати.

— У моєї челяді є сало, яким заливаємо рани, — сказав Бумир. — Чуєте, заллємо йому сала, і за кілька днів у нього й сліду не залишиться від рани.

Коли вони заходили в світлицю, Доман, ніби відчувши, що з'явився чужий, заворушився в постелі. Яруга, яка дрімала біля вогнища, прочумалась і сердито сплюнула. Бумир, ні на що не зважаючи, підійшов до хворого.

З того, як вони перезирнулись, можна було зрозуміти, що господар не радий був гостю.

— Я заблудився, дозвольте перепочити у вас, — сказав Бумир, сідаючи на лаві.

Доман дав знак братові прийняти гостя. Бумир розсівся, зіпершись на стіл.

— У моїх людей є сало, — сказав він, — яке найстрашніші рани гоїть. Ведмідь, бісова тварина, якось мало не всю шкіру здер у мене з голови, і тоді мене салом цим вилікували…

— Милостивий пане, — звернулась Яруга, — більше нічого не треба… Кров я заговорила і зілля маю, що швидко лікує. Більше нічого не треба.

Хворий теж махнув рукою, і Бумир замовк.

Увійшов Дужий з медом і коржем, а за ним внесли миски з наїдками. Гість жадібно почав пити й їсти, що аж за вухами лящало, і поки не наситився, тільки сопів. Яруга вийшла на подвір'я, де потішалася, жартувала з челяддю. А Дужий пішов подивитись на стадо, — вони залишились самі. Бумир, видно, цього тільки й хотів, бо відразу ж підсів до господаря.

— Ех, любий Доманку, — почав він, нахилившись до нього, — не в пору тобі ця рана, ця хвороба… Кепські у нас справи… Нам потрібні люди, людські руки… Кмети, брати наші, бунтують і страх, що готують проти нас.

Хворий нахмурив лоба.

— А хіба що там? — буркнув.

— Всі показились… проти нашого князя виступити збираються…

Доман слухав, більше і словом не прохопившись.

— Всі ми загинемо, — тихо промовив Бумир, — князь розлютився, буде мститись,