Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

— Що сталося? В чому річ?

— Гордоне, я думала... ти... — сказала вона, від сорому сховавши обличчя в долонях.

— Та в чому ж річ?

— Ти зовсім не подумав?..

— Не подумав про що?

— Сам знаєш про що!

Серце Гордона зайшлося. Він і гадки не мав, що мала на увазі Розмарі, хоча розумів, що взагалі ні про що не попіклувався заздалегідь. А мав би! Він підвівся і відвернувся від неї. Все, продовження годі чекати. Дурнувата вигадка — робити таке взимку, в кущах, на холодній землі! Ще мить тому це здавалося чимось таким природним і нормальним, але зараз — аж ніяк.

— Не очікував такого від тебе, — з образою мовив він.

— Та хіба ж я винна, Гордоне? Ти мав би подумати про ЦЕ.

— Думаєш, мав би?

— А як же інакше? Чи пропонуєш мені завагітніти?

— Це вже як вийде.

— О Боже, Гордоне, ти просто нестерпний!

Вона лежала і пильно дивилася на нього, не роблячи спроби одягнутися. Його розчарування перетворилося на лють. Гроші, знову гроші! Втручаються навіть у найінтимніші моменти життя, псують все своїми мерзенними пересторогами. Гроші, гроші. Завжди гроші! Бог грошей всюди пхає свої лапи — навіть у подружнє ліжко. Ніде від нього сховатися. Зрештою Гордон відійшов убік, засунувши руки до кишень.

— Знову все впирається в гроші. Навіть тут, де ми з тобою наодинці, вони мають над нами владу, — сказав Гордон.

— До чого тут гроші?

— Якби річ була не в грошах, ти б ніколи не переймалася тим, що можеш завагітніти. Навпаки — ти б ХОТІЛА завагітніти від мене. А зараз запитуєш у мене, як я про це не подумав. Тобто не подумав? Та ти б ніколи не наважилася, бо тобі б довелося звільнитися з роботи, а моїх грошей на двох не вистачило б, і нам би довелося ледь животіти. Всі ці контрацептиви — просто черговий спосіб контролювати нас. А ти готова брати в цьому участь.

— Але що я маю робити? Що?

Сонце сховалося за хмарою. Стало холодно. З боку сцена виглядала, мабуть, комічно — оголена жінка, що простяглася на землі, і вдягнений кавалер, який стоїть над нею з руками в кишенях. Все це здавалося абсурдним і непристойним.

— Але що ще я маю робити? — повторила Розмарі.

— Принаймні почни з того, що одягнися, — холодно сказав Гордон.

Він сказав це, щоб помститися їй, та їй стало настільки боляче, що він не міг на неї дивитися і був вимушений відвернутися. Розмарі хутко вдягнулася. Він чув, як вона сьорбала носом — от-от заплаче, але з усіх сил намагалася стриматися. Гордонові було неймовірно соромно. Він хотів впасти на коліна, обійняти її і попросити вибачення, але чомусь не міг цього зробити. Йому ледь вдалося вичавити із себе кілька слів, щоб бодай якось виправити і без того безглузду ситуацію.

— Готова? — байдуже запитав він.

— Так.

Вони повернулися на дорогу, пролізли під дротом і мовчки почали спускатися вниз. Набігли хмари. Все сильніше відчувався холод. Ще якась година, і все поглине темрява. Вони пройшли повз той самий готель, що був свідком їхнього приниження.

— Куди ми йдемо? — тихо запитала Розмарі.

— На зупинку. Тут десь має бути дороговказ.

І знову замовкли. І так кілька довгих миль. Розмарі була засмучена, вона зробила кілька спроб взяти Гордона за руку, щоб якось зняти напругу. Але він вперто відмовлявся йти на контакт. Так вони і прямували до зупинки — на відстані один від одного, по різні боки дороги. Їй здавалося, що вона смертельно образила його. І все через те, що відштовхнула його в такий напружений момент. Якби тільки він дав їй шанс, вона б вибачилася перед ним. Але Гордонові думки тепер були поглинуті геть іншим. Гроші — от що його турбувало. У нього лишилося всього вісім пенсів, а ще ж треба заплатити за автобус, а тоді за чай, цигарки, а в Лондоні ще за один автобус, певно, і зголодніють до того часу. Його дріб’язку на все не вистачить. Рано чи пізно, а доведеться позичати у Розмарі. Яка ганьба! Просити гроші у того, з ким щойно сперечався. Якесь безглуздя! Кілька хвилин тому він читав їй нотації, а зараз муситиме просити в неї грошей. Ось вони, кляті гроші, у всій своїй красі, скрізь дістануть!

О пів на п’яту геть стемніло. Лиш тьмяне світло, що падало з вікон будинків, і фар автівок, що пролітали повз, розбавляло придорожню імлу. Вони добряче змерзли, і зігріти їх могла тільки швидка хода. Було неможливо більше грати у мовчанку. В якусь мить вони розговорилися. Розмарі взяла Гордона за руку і змусила зупинитися.

— Гордоне, ЧОМУ ти так жахливо до мене ставишся?

— Жахливо?

— Ти ані слова не вимовив за весь цей час!

— А, от ти при що.

— Ти й досі злишся на мене через те, що сталося?

— Ні, я не злюся на тебе. ТИ ні в чому не винна.

Майже у цілковитій темряві вона вдивлялася в його обличчя, намагаючись щось зрозуміти з його виразу. Він обійняв її й поцілував. Тіло Розмарі обм’якло в його обіймах. Здавалося, саме цього вона й чекала.

— Гордоне, ти мене кохаєш?

— Звісно, кохаю.

— Якось погано все це вийшло. Я злякалася, вибач.

— Нічого. Наступного разу все буде гаразд.

Вона опустила голову йому на плече. Він відчував, як калатає її серце. Здавалося, Розмарі ніяк не наважується щось йому сказати.

— Мені байдуже, — мовила вона, сховавши обличчя в його піджаку.

— Що саме байдуже?

— Ну, те, що я можу завагітніти. Можеш робити так, як тобі хочеться.

Її покірність розбурхала в ньому бажання, яке, втім, досить швидко згасло. Він знав, чому вона це сказала: не тому, що їй так кортіло кохатися з ним просто тут і зараз, а через бажання ризикнути, аби тільки не розчарувати його.

— Зараз? — здивовано запитав він.

— Так, якщо хочеш.

Гордон замислився. Йому дуже кортіло відчути свою владу над нею.