Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

Еміль повертається до майстерні і запитує несміливо:

— Апу? Що з Апу? Він захворів? Забився?

— Ні, любий, — каже Заффі. — Апу вирушає в подорож.

О, про чоловіків, які багато подорожують, Емілю відомо все!

— Ти привезеш мені подарунок? — питає він.

Андраш не відповідає. Просто хапає дитину, міцно притуляє до грудей і голосно схлипує — аж поки ледве не придушений Еміль не починає пручатися і вивільняється з обіймів.

Стоїть осіння спека... вона розлучає їх.

Як надовго? — гадає Заффі, і Андраш, звісно, не може дати відповіді на це запитання.

Вони вирішують, що Заффі щосереди вранці заходитиме до майстерні, поки... поки... поки все... Проблема в тому, що їхні стосунки ніколи не мали майбутнього. Не передбачалося, що їм доведеться розлучатися, а отже, шукати способи зв’язку.

Андраша переповнює ненависть. Він прагне боротьби. Хоче бігти — туди, де все відбувається. Не зігнутий, не скоцюрблений за купою вугілля в підвалі, не заховавшись за комфортом і музикою. Він прагне перешкод, його тіло хоче долати завади. Лють — тіло має набиратися люті. Віддатися в руки Рашида й інших братів, пестити лють проти такої Франції. Проти політиків, поліціянтів, десантників, багатіїв, переконаних у своєму білому праві наступати на горло коричневому народу. Він хоче бути там. Фізично. Тож він іде. Допомагає. Керує автом — Рашид і Могаммед ховаються на задньому сидінні, фараони не перевіряють білих за кермом — він паркує авто біля нетрів і йде за ними. Вони йдуть. Нога за ногою, крок за кроком, Андраш, Рашид і Могаммед, озброєні металом і свинцем, сильні, а не слабкі, сильні своєю упевненістю, своєю владою, авторитетом, революцією, яку вони несуть. Тіло може чомусь прислужитися, може вплинути на Історію. Саме тепер. Протестувати нині. Піднятися — всі, як один. Повстаньте! Рашид буде йому за язик, а він Рашидові буде за руки. За кермом і в нетрях. Повстаньте! Зачиняйте свої крамнички. Збирайтеся. Обурюйтеся. Маршируйте. Будьте собою. Нехай про вас не скажуть так, як казали про нас: безвольні барани, які слухняно ідуть отарою на бійню.

Братики довіряють йому — угорцю. Вони бачать щелепи, стиснуті, наче леза капкана, чують слова, стиснуті в цьому капкані, невисловлене, дуже подібне до їхніх слів.

Встати! Їм пояснюють: треба йти. Цього хоче уряд. Брати й сестри протестують зараз по всій країні, а ми ніколи не виходили на протест! Погляньте на пальці Рашида, погляньте лише: вони розбиті, розчавлені, непорушні, — жити стає дедалі гірше, нас переслідують, влаштовують на нас облави, нас б’ють, кладуть обличчям на цемент у Венсенні, піддають тортурам у кварталі Золотої Краплини[56], роздягають догола, примушують сідати на пляшки, кидають у Сену, страшно в цій країні бути алжирцем, страшно постійно — у метро, на вулиці, у кафе й ресторані, коли прокидаєшся вранці, коли підскакуєш серед ночі, коли до нас заявляються фараони, виламують двері, розкидують меблі, залякують наших жінок, рвуть на шматки розрахункові листи і посвідки на проживання...

А скільки братів замучено, понівечено й убито в Алжирі? Андраш уважно читає газети. Він знає цифри — так, ніби йдеться про його власний народ; цифри неймовірні, нечувані, страшні, варто лише докласти уяву — один, один, один, ще один, не лінуватись і не лічити тисячами, десятками й сотнями тисяч, не забувати: кожен чоловік має дитину, кожна жінка — вдова чи мати в жалобі, кожна знищена голова — це цілий згаслий світ, тому збирайтеся, виходьте на демонстрацію проти комендантської години. Андраш із братами ходить з вулиці до вулиці, пояснює, отримує згоду чоловіків з Нантера і Женневільє, так, у вівторок усі вийдуть на страйк, авжеж, вони зачинять крамниці, звісно, вони всі будуть на вулиці, байдуже, хочуть вони чи ні, разом зі своїми жінками і дітлахами, так, вони виконуватимуть вказівки, дотримуватимуться інструкцій, аби не спричинити заторів, авжеж, ця хода буде мирною, без жодної зброї — нічого, навіть пилочки для нігтів, брати не можна — і жодних криків, вигуків, ідемо гідно.

Їм лячно виходити без зброї. І їхній страх цілком зрозумілий.

Найбільша таємниця — це маршрут ходи. Суворо заборонено виходити тільки старим і хворим... а ще активістам Фронту, надто добре відомим поліції.

Наступної середи, 11 жовтня — Андраш лише два дні, як поїхав, — Заффі повертається на вулицю Короля Сицилії, хоч і усвідомлює, що ще рано. І все ж для неї це шок.

Він сказав користуватися своїм ключем, проводити, якщо в неї є бажання, час у майстерні разом з Емілем — але вона не може. Позбавлена присутності коханої людини, мовчазна заклякла майстерня дратує її. Тож вона завмирає посеред двору, пригнічена спекою й осліплена мерехтінням інструментів у вітрині.

Заффі, повертайся! — шепоче безодня, відкриваючи їй обійми. — Warum willst du nicht kommen? Ich bin dein wirkliches Heim... In meinen Armen must du schön schlafen...[57] У моїх обіймах ти заснеш, я твоя справжня домівка. Німецька мова прокидається десь глибоко в її голові і непокоїть її, наспівуючи саркастичні й божевільні колискові: «Guten Abend, gute Nacht...».

— Мамочко, можна морозивко?

Є, на щастя, Еміль. І він повертає її до реальності. Це її син. Вона зі вдячністю дивиться на нього. Хитренькі і жваві очі, зкуйовджені чорні кучері (Рафаель каже, що скоро їх слід буде стригти), липка ручка, що лягає в долоню Заффі відразу після ванільного морозива, яке купили в Бертільйона та з’їли в затінку софор на набережній Бетюн, липкий ротик, що цілує її і кричить — навмисне, щоби розвіяти її смуток — «Обожнюю ванільне морозиво! Воно майже таке ж добре, як ти!».

Заради Еміля вона мусить не віддатися потоку, вже добре відомому їй запамороченню, не стати такою, якою була до появи Андраша: солом’яним плотом на чорних мертвих водах журби. Заради Еміля зараз, у жовтні 1961 року, вона мусить залишатися тут, у Франції, і не втрачати надію.

Відчувши зненацька мало відомий їй сплеск волюнтаризму, Заффі починає слухати радіо. Насичується «новинами». Намагається бути в курсі «подій». Переконує себе, що так вона ближча до Андраша, що він дасть знати, без сумніву, якщо мова зайде про нього.

Наступної середи, 18 жовтня, виникає проблема. Велика проблема.

Увечері напередодні Рафаель пізно повертається додому з репетиції, весь мокрий і збуджений, запинаючись від хвилювання... Заффі, яка чекала його за прасуванням, ледве розуміє туманну оповідь: о сьомій вечора він сів у метро біля Орлеанської брами, ледве дзюркотів дощик, але ще все було спокійно; через двадцять хвилин, вийшовши на перехресті