Читати книгу - "Як зупинити час"

Вечоріло, і темрява швидко поглинала ледь підсвічені червоним гори. Попри це денна спека не квапилася відступати. У будинку було ще спекотніше, ніж надворі, наче хтось вирішив помістити всю спеку пустелі в один дерев’яний будиночок.

З мого носа падали великі краплі поту.

— Шо, не звик до такої спеки, еге ж? Де ти ховався? Мать, Аляска? Чи золотокопальні на Юконі? — звернувся до мене худорлявий беззубий чоловік. На лівій руці у нього не вистачало двох пальців. Наразі він був відомий під ім’ям Луїс. Ковток віскі з його склянки зник, і він навіть не скривився.

— Де я тільки не ховався. Доводилося, — мовив я.

Інший, Джо — він щойно здивував мене роял-флешем[97] — був більший та розумніший. Він почав лиховісно сміятися.

— Усе це, мать, шо цікаво, і загалом непогано провести вечорок з незнайомцем, а ще й коли у нього водяться грошенята в кишені. Та ти не з Кочісу[98]. Я одразу це бачу. Навіть з твого одягу. А ще тут у кожного шкіра такого… відтінку. Від пилу з шахт. А в тебе білісінька. На руки свої тіки глянь — як той сніг, ага.

Я подивився на свої руки. Бачив я їх останнім часом часто, бо багато грав. Я вивчився грати на піаніно і займав себе цим останні вісім років.

— Руки як руки, — байдуже мовив я.

Ми грали в покер вже понад годину, і я встиг програти сто двадцять доларів. Я відпив ще трохи віскі, яке вогнем опекло мені горло. Ну, час настав. Час казати те, заради чого я прийшов.

— Я знаю, хто ви.

— Та ну? — мовив Джо.

Цокав годинник. Десь далеко завив собака чи койот.

Я прокашлявся та мовив:

— Я такий самий, як і ви.

— Дуже сумніваюся, — сухо засміявся Джо.

— Ти ж Джо Томпсон, правильно?

— На що це ти натякаєш, містере?

— Не Біллі Стайлз? Не Вільям Ларкін?

Луїс вирівнявся на стільці з суворим виразом обличчя.

— Я був багатьма людьми. Так само, як і ти, — продовжив я. — То як мені до тебе звертатися? Луїс? Чи Джесс Данлоп? Чи Джон Паттерсон? Чи, може, Трипалий Джек? І це лише початок, еге ж?

Крім чотирьох очей на мене вже дивилися два пістолети. Ніколи не бачив, аби хтось так блискавично діставав зброю. Вони вказали на мій пістолет під піджаком:

— Витягай його та клади на стіл. Повільно і без жартів.

Я так і зробив.

— Послухайте, я не шукаю проблем. Я приїхав, щоб запропонувати вам безпеку. Я знаю, хто ви. Принаймні декілька з ваших особистостей. І я знаю, що ви не завжди працювали на мідних копальнях. Я знаю про потяг, який ви пограбували у Фербенксі. І про Південнотихоокеанський експрес, на якому ви взяли більше, аніж можна мріяти. Ми всі чудово знаємо, що вам взагалі не потрібна та робота в копальнях, — Джо так міцно стис щелепу, що я навіть почав непокоїтись за здоров’я його зубів. — Я знаю, що вас обох мали б застрелити у Тумстоні двадцять шість років тому, — я витяг із кишені одну з фотографій, які дав мені Гендріх. — І я знаю, що ось цій фотографії вже тридцять років, а ви обидва ані на день не постаршали.

Вони навіть не скинули оком на той знімок, бо обоє чудово знали, хто вони такі. І знали, що я теж знаю. Я мав продовжувати.

— Слухайте, я не планую втягти вас у проблеми. Я просто намагаюся пояснити, що все добре. Таких людей, як ви, чимало. Я не знаю усієї вашої історії, але бачу, що ви приблизно однолітки. Народилися у 1700-х. Не знаю, чи були ви знайомі ще з кимось, хто мав таку ж особливість, але можу вас запевнити: нас багато. Можливо, тисячі. І наша особливість небезпечна. Один англійський лікар назвав її анагерією. Якщо інформація про нас стане публічною — тобто якщо люди самі це відкриють або ж ми їм розкажемо, — ми опинимося в небезпеці. Ми та наші близькі. Нас або закриють у божевільні чи у лабораторії, або ж просто вб’ють через забобони. Та, думаю, ви чудово знаєте про небезпеку.

Луїс почухав свою щетину.

— Знаєш, з мого боку пістолета здається, шо тут лише твоє життя висить на волосині.

— То чого ти хочеш, містере? — насупився Джо.

Я глибоко вдихнув:

— У мене до вас пропозиція. Тут у Бісбі ви вже викликаєте підозри. Ширяться чутки. Почалася ера фотографії, і минуле стає доказами проти нас, — я сам чув, як у мій голос повільно заповзає страх. По суті, я просто папугою повторював слова Гендріха. Слова були порожні, не мої. — Існує одна організація. Вона працює заради спільного блага. Ми намагаємося знайти всіх людей з такою особливістю — з анагерією — та запросити до нас. Організація допомагає людям, допомагає переїжджати та починати нове життя. Допомагає грошима чи документами.

Джо та Луїс перекинулися поглядами. У Луїса очі були якісь тупі, без проблиску розуму. Я б сказав, що він виглядав до небезпечного тупим. Тим не менш, умовити його було б простіше. Купити простіше. А ось Джо був сильніший — і тілом, і духом. Кольт у його руці анітрохи не тремтів.

— Про які гроші йде мова? — якась комаха кружляла довкола Луїса.

— Залежить від потреб. У кожному конкретному випадку організація виділяє необхідну суму грошей, — Господи, та я і справді говорю словами Гендріха.

Джо похитав головою:

— Луїс, ти ж чув його? Він каже, шо нам треба їхати з Бісбі. Але не вийде, друже. У нас тута все добре. Ладнаємо з місцевими. Ми вже своє відвешталися — жили чи не всюди в цій країні відтоді, як припливли сюди. Давненько вже. І ніхто тут не наказуватиме мені переїхати, дійшло?

— Для вас самих так було б краще. В організації вважають, що кожні вісім років…

Джо видихнув із загрозливим гарчанням.

— В організації? Ми не належимо до жодної організації та належать не будемо! Я шо, незрозуміло кажу?

— Пробачте, але…

— Слухай, друже, я зара продірявлю тобі дах.

— Послухайте, в організації є домовленості з владою, тож вони