Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

Всередині будинку особливого безладу немає, можливо, злодії втекли, перш ніж знайшли щось. До того ж мені складно уявити, що́ вони взагалі могли у нас поцупити. Комп’ютерові чотири роки, його навіть на запчастини в eBay не продати. У мене було трішки готівки, двісті п’ятдесят євро, згорнутих у рулончик і захованих у шкарпетці; перевіряю — на місці. У Верби нічого не вкрали. Йому ніколи не вдається щось заощадити, зазвичай носить у кишенях кілька монет, та й ті відразу тринькає на спиртне й відеоігри.

Чуємо мамині вигуки, вона кличе Вейна. Біжимо до її спальні. В її кімнаті все перевернуто догори ногами. У спальні цілковитий безлад: одяг валяється на підлозі, з шухляд усе вивалено просто на килим.

Прикраси. В неї поцупили всі прикраси.

Дивлюсь, як вона сидить на ліжку й плаче. Пригадую сороку-злодюжку. То, напевно, вона, кажу сам собі у мить затьмарення. То вона наврочила своїм чорним оком, навела на нас негаразди, начаклувала.

Нарешті Верба переконує Вейна зателефонувати карабінерам. Я намагаюся втішити маму, погладжую її по голові. Рамона сідає поряд із нею на ліжко, просить заспокоїтися, каже, що її татко їх знайде, поставить їх на коліна, і вони повернуть усе, ще й з лишком. Ще й як повернуть!

Я виходжу в коридор. Відчуваю шлейф пашміни у повітрі, що тягнеться аж до сходів. На перших сходинках валяються мамині губні помади, тюбики з кремом, косметичка з лаками для нігтів.

Минають двадцять хвилин, сповнених страху і психозу. Мама, як у лихоманці, розбирає постіль, міняє простирадла, каже, що не зможе спати в ліжку, до якого торкалися руки бридких і брудних чужинців.

На першому поверсі чую розкотистий голос чоловіка з південним акцентом. Вейн пояснює йому, що сталося, показує на вибиту шибку, каже, що карабін належить йому і він має дозвіл.

— Викрали коштовності моєї дружини, — уточнює Вейн, і мене дивує, що він називає її так.

Він не згадує про «Преторіанців» і про те, що ми зустріли їх у провулку. Це дивує мене менше, адже він схильний довіряти самоуправному встановленню справедливості.

Повертаюся до маминої спальні, щоб повідомити про приїзд карабінерів. На підлозі поміж хустками й шалями помічаю щось із коричневої тканини, схоже на скручені колготки. Беру в руки, розмотую, розглядаю на світло. Намацую щось тверде всередині, ніби металеву скобу. Намагаюся розкрутити замотану в рулон тканину з одного боку, але помічаю, що так тільки її розриваю. Тоді пробую з другого і через мить уже тримаю в руці панчоху. Десь приблизно посередині знаходжу ту саму скобу, яку відчував на дотик раніше; вона застрягла у синтетичному полотні. Всовую всередину панчохи руку й витягую: висюлька від сережки у вигляді хрестика з білого золота. Запихаю її собі в кишеню, а серце тим часом калатає так, що ледве не вискакує з грудей. Зазираю до спальні:

— Мамо, ці панчохи не твої, правда?

— Ні, я не ношу такого кольору. Де ти їх знайшов?

**

Зливи так і не було. Гірські вершини розпороли набухлі водою хмари, над горами дощ і пролився. Деякі з хмар усе ще зберігають загрозливу свинцеву барву, але інші вже набули інших відтінків, від темно-сірого до блакитного, навіть білого. Вітер стих. Верба виглядає у вікно, оціню­ючи обстановку й чекаючи на смс-ку від одного свого приятеля, який живе внизу, біля моря.

Хрестик і досі в кишені штанів, які я вдягав учора. Я поглядаю на них: он висять на стільці, де лежить стосик випрасуваних речей, що їх мені ліньки розкласти на полиці в шафі. В мене складається таке враження, що коли штани там і залишаться, а звідти згодом опиняться у пральній машині, коли через три чи чотири дні повернуться сюди вже випрані й випрасувані і займуть місце зверху на стосику, то те, що сталося вчора, розсмокчеться само собою і мені не доведеться приймати своє перше справжнє рішення дорослої людини.

Гуркотить грім, від якого дрижать шибки на вікнах, і кладе край сварці, що вибухнула між мамою й Вербою: вона грізним тоном намагається переконати його сидіти вдома, а він тим часом уже взув в’єтнамки й тикає їй під носа мобільного з відповіддю від свого товариша: «Тут уже прояснюється».

Сьогодні вранці я розмовляв по телефону з татом. Він був дуже неуважний, привітав мене з днем народження, а я розповів йому про крадіжку в нас удома. Але він не слухав, там навколо нього були інші люди, він двічі мене перебив, щоб віддати накази португальською. Що, справді? Що, справді? Ото й усе, що він сказав. Він завжди так робить, коли думає про щось своє, але хоче вдати, ніби уважно слухає. Я трохи холоднувато з ним попрощався, і тоді він сказав, що мій подарунок уже в дорозі, має прийти через день–два. Яке мені діло до того подарунка!

Після обіду сиджу над сторінками Ґадда. Сподіваюся знайти там відповідь, але замість неї відчуваю лише збентеженість. Не можу стежити за сюжетом, ціла купа слів і виразів, яких не розумію і яких, як мені відомо, марно шукати в словнику.

До початку навчального року залишається лише два тижні, і Рамона вирішує зробити домашні завдання на літо. Коли я встаю, щоб піти в туалет, вона просить допомогти їй із задачею з фізики. Намагаюся зосередитись, але не можу: як завжди, йдеться про якусь похилу площину з гирею. Відомі — хтозна й навіщо — деякі вимірювані дані (тертя, маса, кут), а тим часом інші — теж вимірювані — приховані, але не через забудькуватість того, хто їх вимірював, а навмисно, з лише йому відомих садистичних міркувань. Кличемо Вербу, який походжає туди-сюди як лев у клітці, шаркаючи в’єтнамками. Ми й оком кліпнути не встигли, а він уже прочитав задачу і розв’язав (що тут думати, проста задачка для другого курсу наукового ліцею!), визначивши прискорення гирі.

Від важкого розкотистого грому дрижать шибки. Я підходжу до вікна. На парковці бачу Вейнову машину, порожню. Але він не дзвонить у двері, і на доріжці до будинку його не видно. Виглядаю у вікно й бачу, що його зупинив Дятел. Напевно, обговорюють крадіжку, візит карабінерів, знайдену мною панчоху, підозри. А я міг би вийти надвір, розкрити